Бабцю моя-дитино,
нам не зійтись наживо,
ролі наші – вторинні,
тільки зв’язок – важливий.

Тільки в усмішці ясність,
тільки похід  в минуле,
жах того і прекрасність,
що відцвіло й заснуло.

Бабцю моя, Христино --
вічний фартух і руки,
складені  на колінах,
як в школяра  до науки.

І як ціпок «сховався» --
смішно -- в часину кожну:
«от якби ти озивався,
коли знайти не можу!»

Скільки навколо прядив,
що  на землі простерті:
прядиво дня і ночі,
віку, життя і смерті!

Знову -- як хвиля спеки,
доторків дзвін по шкірі:
десь ви так недалеко,
вічно дитинно-щира!