Я не забуду,
ніц ніколи не забуду,
як ти, на мене люта, втнула ляльку вуду,
всю наїжачивши її жмутиськом шпичаків…
Як хрипко в ніч когут тоді дарма запів!

Відтоді світ зробивсь мені не милий
через якусь брикату, заздрісну кобилу,
що розгубила всі підкови по шляхах
та вкоїла, нікчема, повний швах.

Позбулась честі, шани й цноти
по лупанарах. І до темної роботи
вдалась брудна, бридка почвара…
А мені кара – нізашо!

Та я ж - такая цяця-ляля,
найперша на всі села краля,
а ти – опудало і шкапа!
І от тепер, гадюча лапа,
ти мене збавила всуціль.
По всіх кутках береться цвіль,
сохне стегно, марніє врода,
і вже в негоду та й в погоду
мені паршиво, хоч вчепись,
та беперервно нудить скрізь.

Бере за барки стара сука,
ледача сука депресуха
і тягне невідступно в гріб…
За гріш най тебе продадуть в Магріб!
В бордель дешевий, курво хтива,
щоб ти насичитись там вспіла
гнилизним сім’ям чорних прутнів,
щоби тобі теж так стало скрутно
і непролазно,  як мені,
в трюмній тисняві день при дні.

Щоб ти згадала, влізши в буду,
як ти змотала ляльку вуду,
підступна суко - не сестра!
Тебе за це забити тра.
Вона - зважайте, чесні люде! -
на мене втнула ляльку вуду,
а я й не знаю, вдіять шо.
То шо мені робити, шо?

О! Я ніколи, ніц ніколи, не забуду,
як накрутила ти оту мотанку вуду,
зі сплутаних ниток дурну мотанку!
Як Вася з армії верне, тоді на танку,
на своїм танку
на обійстя ваше заверне
та відомстить ледачій хвойді
за мене.