Игорь Царёв

Адмирал

Он с детства торопил свою судьбу,
Смешной пацан с вихрами на затылке
Сдавал еще невинные бутылки –
Мечтал купить подзорную трубу.
И грезил у подножья маяка
Сырой тельняшкой и каютой тесной,
Жизнь на земле ему казалась пресной,
А интересной – доля моряка.

Волна за дерзость воздала сполна,
Забросив за предел его мечтаний –  
Он насмотрелся даний и британий,
До дна хлебнув и моря, и вина.
Ни разу не сломался и не слег,
Когда плясал под боцманскую дудку
И проклинал судьбу, как проститутку,
Укравшую в Бангкоке кошелек.

Наверное, счастливая звезда
Вела его сквозь бури и авралы –
И незаметно «выпал» в адмиралы
Смешной птенец «вороньего гнезда».
С изящной сединою на висках,
Он так азартно танцевал кадрили,
Что женщины его боготворили,
А моряки носили на руках.

Но время, как полярная вода
Холодная и в середине лета,
Нас судит по закону Архимеда,
Из жизни вытесняя навсегда.
Лишь тем, кому года благоволят,
Судьбой дано познать иные штили –
И адмирал к награде был пришпилен,
И под фанфары списан с корабля.
 
На дно шкатулки спрятав ордена,
Подставив солнцу зеркало затылка,
Он ходит к морю собирать бутылки –
Купить себе дешевого вина
И вечером надраться до слезы
В компании с таким же старым коком,
И позабыть про шлюху из Бангкока
С глазами цвета юной бирюзы.




Ігор Царьов

Адмірал
(переклад з російської - Владислав Антипов)

З дитинства долю підганяв свою
Смішний хлоп‘як з вихрами на потилиці,
Здавав свої пляшки, іще невинні ці,
Бо мріяв про бінокль чи трубу.
І часто думав біля маяка
Про однострій матроса і каюту,
Життя земне йому здавалось нудним,
Бо так цікава – доля моряка.

Зухвалість хвилі визнали – авжеж!
Здійснив дитячу таємничу мрію,
Побачив і Америку, й Росію,
Посьорбав і вина, і моря теж.
Нівроку не зламався – молодець! –
Як боцманські накази вводив в дію
І долю проклинав, немов повію,
Що викрала в Бангкоці гаманець.

Щаслива зірка, певно вже, щодня
Вела його крізь бурі та аврали –
І непомітно «впало» в адмірали
Колись смішне маленьке пташеня.
Хоча давно вже посивіли скроні,
Він так азартно танцював ті вальси –
Жінки несамовито цілували,
А моряки носили на долонях.

Подібно до полярної води,
Холодної мов пазурі дракона,
Нас судить Архімедовим законом
Час, із життя штовхаючи завжди.
Лиш ті, кому роки благоволять,
Пізнають інші штилі при нагоді
І адмірал, пришитий к нагороді,
Під оплески зійшов із корабля.

На дно шухляди ордени сховавши,
Під сонцем ходить, сивий й лисуватий,
До моря, щоб пляшки пусті збирати,
Вино дешеве вкотре вже придбавши….
І ввечері надертись – аж сльоза
Пішла! – з таким як сам стареньким коком,
Та позабути шльондру із Бангкоку
З очима ніби юна бірюза.