А знаєш, чого б я насправді хотів? —
Каже він їй спросоння. —
Щоб ти мені до кінця зими
Намалювала соняхи.
Великі, жовті, щоб аж сюди
Пахли літнім запиленим полем.
Я б тоді із ними в серці ходив.
Вони б мене заспокоювали.
Бо чимось соняхи — трохи ти:
Гаряче тіло в зернятках-родимках.
Серед усіх відомих мені картин
Лиш від твоєї душа б не відходила.
А поки сонце не здійнялось, як завжди́,
Трохи вище сусіднього з нами будинку,
Не поспішай тікати із ліжка, прошу: «Зажди!
Полеж у обіймах, моя доросла дитинко!»