Човнішали річуги зібгамшись у хуртовир
набаривлювалися потомним водивом
розжужмленого сніговидла
Сніг вогкий злежалий зжовклий
як те старе сало зморене в коморі
не рипить а плямкає як кнур і змовкли
перепудженії ґави на оборі
Вже рік не чув як сніг рипить
як сунеш за поріг
як в полотняних капшуках
вже зварений творіг
Заколивала глизява зима
занудством мжички й мрякою сирою
так ніби снігу в неї по активах ні кіла нема
в запалій пазусі спорожненій дюрою
Так тихо що у думці навіть не шеле́сне
Ледь вчутний легіт  
він дмухнув з розхристаних полів
що простяглись ледачо аж до ве́сни
де він під ковдрою ріллі
так довго прів й терпів
Стирчати в полі зі світанком наодинці
пружинами зібгавши тулуба портшез
напхавши в писка променів по самі вінця
й чекати доки плин думок не щез
Заклякле та затяте те чекання
коли дубіють руки гнуті і амебою душа
в узварі калиновому світання
із парою назовні з варгів мов лоша
З буруль стікає біла кров зими
мов зі щелеп тигрячої акули
банькато виряченої у пітьмі
від власного свавілля й бздури
Та закрутити гембу рурою
ще й всмоктати кисню свищик
жиби кінською фрезурою
ступор зціпеніння нищить
І натомість хутра в ніс
манірної кішки
поки долю щасливу не стрів
шпичаки крижані вхромить
в шкіру расистську
розкуйовджена ружа вітрів
заколисана ружа
вітрів