Авторський переклад з російської

                   М У З И К А

Наче вічно був сон…
Чи не сон, а луна.
Щось було… та чогось і не стало…
Наче стогін почувся, що вийшов із лон,
Ледве чутний, слабкий, але брав у полон,
Хоч нібито сплив з океанського дна…
І знов погасила його тишина,
Вкривши тяжким покривалом.
Щось було… та чогось і не стало…

Ніби ще уві сні
Усміхнулась зоря,
Простягнувши злотистії руки…
Ніч іще шепотіти могла тільки «ні»…
Та сліпив її світ в лазуровім вбранні,
Сіяючи ясно з небес вівтаря,
Розлившись в поля, і в ліси, і в моря.
Зустріччю після розлуки
Простягнувши злотистії руки.

І дзвенять небеса.
Всюди щастя дурман.
Світ своєю надмірністю повний.
На травинках тремтить й завмирає роса…
Раптом – зрадництво хмар. І з громами гроза
Вже ріже вагань непроглядний туман.
Тут повінь надій. Тут кохань ураган.
Блискавок сяйво безмовне.
Світ своєю надмірністю повний.

Сонце красний наряд
Облачає в далі…
Розбрелися притихлії тіні…
Світ затих, як в безвітря дрімаючий сад…
Світ затих… Чи повернення хоче назад?..
Та гасне смарагдовий килим землі…
Дізнавшись про вирок жорстокий, у млі
Вечір упав сіро-синій…
Розбрелися притихлії тіні…

Стиглий місяць побіг,
Розсипає блакить,
Вмить прорвавшись крізь чорнії хмари.
Був блідий, наче через хвороби поріг
Заступив, щоб сказати, що серед доріг
Є та, на якої біда не гостить,
Де любов розриває самотності нить,
Є та, де збуваються чари,
Вмить прорвавшись крізь чорнії хмари.

Місяц зник… Наче вмер…
І розгублена ніч,
Розчинившись в безмежній печалі,
Потопає у млі чорнохмарних химер
Та блукає в нестямі, сліпа відтепер.
І знати не знає, що може, опріч                  
Як тільки покрити усе навсібіч
Сумом жалобної шалі,
Розчинившись в безмежній печалі.

Ранок вже голубів…
Спалахнув сяйвом мрій…                                          
Наче заново світ сотворяє.
Постає передвісником сонячних злив.
Рожевою радістю небо залив.
У темряви ночі він виграв двобій.                              
Розчісує гребінь його золотий
Небо від самого краю,
Наче заново світ сотворяє.

Так це був тільки сон?..
Чи не сон, а луна?..
Де ж любові збуваються чари?..
Ніби чується: стогін, що вийшов із лон…
Траур ночі… зоря, що не знає препон…
І зливи надій… і кохань дивина…
Тумани вагання… І знов тишина
Чорні накатує хмари.
Де ж любові збуваються чари?..
Збуваються чари…
Чари…

------------------------------------------------------------------

                   М У З Ы К А

Будто вечно был сон...
Будто не было сна...
Что-то было... Чего-то не стало...
Будто слышался слабый блаженственный стон...
Словно, быть не желая услышанным, он
Нечаянно всплыл с океанского дна...
И вновь погасила его тишина,
Чёрным накрыв покрывалом...
Что-то было... Чего-то не стало...

Тихо вздрогнул рассвет...
Улыбнулась заря,
Протянув золотистые руки...
Ночь ещё повторяла неясное «нет»...
Но слепил её нежный лазоревый свет,
Мечтой всеобъемлющей ясно горя,
Разлившись в поля, и в леса, и в моря...
Встречею после разлуки
Протянув золотистые руки.

И звенят небеса.
Счастьем весь обуян,
Мир огромный собой переполнен.
На травинках дрожит, замирая, роса...
Вдруг – безверие туч. И громов голоса
Уж режут сомнений неясный туман.
Тут ливни надежд. Тут любви ураган.
Ложь ослепительных молний.
Мир огромный собой переполнен.

И багряный закат
Ленты рук распростёр...
Разбрелись присмиревшие тени...
Мир затих, как отцветший, в безветрие сад...
Мир затих... словно ждёт возвращенья назад...
Но гаснет земли изумрудный ковёр...
В испуге, жестокий узнав приговор,
Вечер упал на колени...
Разбрелись присмиревшие тени...

Побежала луна
Над землёй голубой,
Вдруг прорвавшись сквозь чёрные тучи.
И была так бледна, будто очень больна,
Будто силы набравшись, явилась она
О чём-то сказать... и уйти на покой...
О том, что не может назваться бедой
Счастье любви неминучей,
Вдруг прорвавшись сквозь чёрные тучи.

И луна умерла.
Безутешная ночь
Разлилась бесконечной печалью...
А в груди её билась, нелепа и зла,
Глухо, жутко вздыхая, безумная мгла.
И ночь, не пытаясь тоску превозмочь
И горько оплакав любимую дочь,
Канув под траурной шалью,
Разлилась бесконечной печалью...

А рассвет голубел,
Разгораясь мечтой,
Словно заново мир сотворяя.
Так наивно стыдлив, так безудержно смел,
Вставал мириадами розовых тел.
Забывшейся ночи ломая устой,
Гребёнкой расчёсывал он золотой
Небо от самого края,
Словно заново мир сотворяя.

Это был только сон?..
Или не было сна?..
Где ты, счастье любви неминучей?..
Будто слышится: слабый блаженственный стон...
Траур ночи... рассвета ликующий звон...
И ливни надежд... и больная луна...
Туманы сомнений... И вновь тишина
Катится чёрною тучей.
Где ты, счастье любви неминучей?..
Любви неминучей...
Неминучей...