А люди лишались людьми... Забували про Юду,
Ходили на Гору, щоб тріску знайти від Хреста.
Про мене іще пліткували, цікаві до блуду, –
Аж поки їм інші, молодші, зайняли вуста.

А люди лишились такими самими, як були:
Легкі до видовищ, охочі до грошей та втіх...
Вони і не знали – чого там казати: “забули”! –
Що хтось там помер на хресті, їм знімаючи гріх.

Приходив Матвій, щось писав, заховавшись від влади.
Приходив Петро, сперечався з Матвієм, і пив,
І все не п`янів, і карався примарою зради,
І плакав, що Юда продав, а Петро, бач – купив!..

А я собі думала: Боже, а, може, й так треба!.. –
Ми мали ще шанс, та, як завше, прогаяли час –
І гріх Ти знімав на хресті вже не з нас, а із Себе,
Щоб сумнівів більше не мати, караючи нас!..

І все позосталося так, мов нічого й не сталось,
Немовби нікого й не вбито в тім чеснім краю –
Одній тільки мамі Його стільки горя дісталось,
Що пекла отого вона не забуде й в раю.

Вночі мені снилося Слово – і були в тім Слові
І посмішка, й біль, і прощення, і подих біди –
Так, наче скупав мене хтось в океані любові,
І виніс на берег печалі, і мовив: “Іди!..”