* * * Загублюся в безпутному цьому краї, Де немодно, німотно іде сніжок. Довго світить зоря, але швидко згоряє, Як болідом стає, На солоний пісок. Де дорога, як нерв, а чи тріщина в льоді, Під яким заспокоїлась блудна вода. Он летять журавлі і вмирають в польоті. Тому сумно мені, що летять до гнізда... Тому серце чекає веселого снігу І ліниво-лимонного шраму зорі. Та надії нема ні на степ, ні на книгу, Ні на струнні дороги сліпих кобзарів. Прапорам і хрестам відмолились, відкланялись, А «по-п’янє» згадали отця-Перуна. І тремтіли дівчата звабливими ланями, І пилося вино, наче кров кабана. І земля була пухом, І зверху засніжило. І бандерівські схрони чекали своїх. Ми іще й не жили. Ми ножами не ніжились. Мали щастя краплину, а думали – гріх. Нам сміялася смерть молодесеньким Місяцем, Що стоїть на Землі, як на хлібі свіча. І зосталася нам двічі проклята місія: Розкладати монети по рідних очах. А слова, наче грудки дідівського поля, Позбирати докупи і пісню зробить. А вже потім, вже потім Дівчата – тополями, А сумні козаки будуть в яворах жить.
|