Вселенська печаль

1.Часто...

Часто у дитячих творах, поетичних спробах та пробах пера у прозі,  зустрічається проста банальна констатація факту. Але це для нас вона проста і банальна. Для дорослих. А маленька людина лише відкриває для себе світ. Вона дивується всьому новому, вона все відкриває для себе вперше. Відкриває і пізнає те, що нам здається звичним, стандартним, нецікавим... Та хіба може бути нецікавим літній ранок, хіба може бути стандартною ялинка, зоря, весна, кохання, березове колесо, стара скрипка, древо пізнання, молитва за ворогів, хіба може бути звичним і зрозумілим життя? Чиста дитяча душа сприймає все близько до серця, сприймає все так, як бачить, як, на жаль, розучилися бачити ми. І дивується всьому побаченому. І хоче поділитися своїми відкриттями і своєю радістю з усім світом.
   Часто нам не вистачає терпіння вислухати навіть власну дитину. Ми вічно зайняті. У нас сотні проблем і невирішених справ, безліч ходів, завдань, зустрічей, які, нам так здається, набагато важливіші безкінечних дитячих запитань, вічних “чому?”, “звідки?”, “як?”, “коли?”. Але, що може бути важливішим спілкування і взаєморозуміння із найріднішою людиною, з твоєю частинкою, часточкою твого “Я”? Хіба ми дали дітей на цей світ лише для того, щоб вічно від них відмахуватися? Ні! Аж ніяк ні! – скаже кожен із нас. А якщо задуматися? Скільки хвилин у день ми виділяємо нашим маленьким талановитим, неповторним і унікальним створінням? Важко порахувати. Вірніше – важко, коли порахуєш. Бо виходить надто маленька часточка доби, такий нікчемний відсоток часу, що аж соромно. І діти виростають без нашої участі, обділені нашою увагою і любов’ю. Тож чи варто дивуватися, що довкола так багато жорстокої молоді, так багато зла... Чи немає нашої участі у його існуванні? Чи не стаємо ми, вільно чи не вільно, причиною його появи?
   Часто ми втрачаємо здатність дивуватися, захоплюватися, радіти. Шалений темп життя змушує постійно думати про гроші, прибутки, майно, бізнес, роботу, юридичну сторону питання, моральну сторону... Хоча про моральну – в останню чергу. Йдучи до мети не часто озираєшся, не часто аналізуєш наслідки своєї діяльності для оточуючих – хіба вистачить часу на такі дурниці? Аж ні! Як виявляється, не такі вже це і дурниці. Ранить і вбиває і слово, не те що дія. А ми ж діємо, діємо, діємо - діяльності нашій немає меж. І здобуваючи матеріальні блага повністю втрачаємо душу. Якщо не душу, то часточку душі точно.
   Часто ми не встигаємо сказати людині головного. Людині ближній і далекій, рідній, коханій, сусідові, братові, сестрі, батькові, мамі... Хочеться. Звичайно хочеться. Але часто соромимося, думаємо, що нас не так зрозуміють, що проявляти емоції – ознака слабкості, відкладаємо на потім. А потім часто буває пізно... Діти ж не знають сумнівів. Вони кажуть про головне, називають речі своїми іменами, не лукавлять, не намагаються здаватися кращими...
   Часто ми забуваємо, якими були у десять-дванадцять років. І вимагаємо від наших чад неможливого. Хоча нам здається: подумаєш! Ми в свої роки ще й не таке робили. Дійсно – не таке. Наша пам’ять як добре сито з великими дірками: у ньому лишається тільки те, що нам вигідно, що нам потрібне для утвердження власного іміджу, для підняття свого авторитету у власних очах і очах наших ближніх. Хіба нам вигідно згадувати про те, за що нас лаяли наші батьки і, тим більше, розказувати про це власним дітям? Звичайно кортить похвалитися “подвигами”, але не перед дітьми. А по великому рахунку: за що ми ж ми їх так? Хіба вони матимуть ще одне дитинство? Як казали великі педагоги :”Ми часто наказуємо дітей через те, що не вміємо їх виховувати”. Відчуваючи власну безсилість найлегше плеснути по м’якому місцю. Але не варто цього робити. Пригорніть свою малечу до серця, скажіть їй лагідні слова, вислухайте, підтримайте, підкажіть ненав’язливо, допоможіть. Як би важко не було знайти для цього вільну годинку. Чи хоча б хвилинку.
   Часто наше серце наповнюється незрозумілою тривогою. Тривогою за майбутнє: а що буде завтра? А що буде через рік? Через десять років? Прогнозуючи і моделюючи майбутнє ми вільно чи підсвідомо проектуємо його. Напрошуючи біду, виношуючи її неминучість у своїй хворобливій уяві, викликаючи і проектуючи її наслідки. Але ж, хіба від нашого переживання щось зміниться? Хіба можемо ми вплинути на долю наших дітей, якщо не можемо вплинути на свою? Та ба – прагнемо!
   Часто ми, письменники, бо мова іде саме про письменників, а конкретніше – про поетів, намагаємося бути, виглядати кращими не тільки у власних очах, але і в думках про нас ближніх родичів і далеких читачів. Це нормально. Всі хочуть бути кращими. Але всі про це не пишуть, не говорять, не дають знати світові про свої комплекси. Адже це комплекси. Вірніше, комплекси лежать у основі наших бажань, приховані від зовнішнього ока, але вилазять як шило з мішка.

2.Можливо...

   Відкриваючи поетичну книгу ми інколи знаходимо там себе. Свої думки, відчуття, переживання. У окремих віршах, строфах, рядках, фразах, словах. Ловимо себе на думці, що саме так думали, саме так хотіли сказати ми. Та не встигли, не змогли, не зуміли. Але... якби поет не написав цього сьогодні, то ми б обов’язково сказали завтра. Дивні ми люди. Поет на те і є поетом, щоб зуміти виловити думки і настрої із повітря,  відчути і передчути, побачити і передбачити... І сказати про це.  Але не так, як усі, не завчено – кучеряво, як політики, не високопарними словами „у яких, звісно, правди немає”. Слова поета мусять бути щирими, ніби відірваними від душі,  простими, щоб кожен зміг зрозуміти, яскравими і пахучими, соковитими і дзвінкими, щоб викликати резонанс  у грудях, щоб зачепити за живе, щоб визвати довіру, щоб викликати образ, щоб здивувати, вразити...

      В своїй самотності я вже облаштувався:
      Немов од всього світу окопався.
      Неначе вийшов із якоїсь гри.
      У мене тут лиш звуки й кольори.
      Дерева, птахи, всякі ще дива –
      І все в словах поволі ожива.

   Слова оживають. Заповнюють хату і душу,  простір і час. Стають  співрозмовниками, стають співпереживачами, стають найріднішими створіннями, які, чи не єдині в світі, можуть тебе вислухати і зрозуміти. І ніколи не будуть виходити з себе. І ніколи не будуть бідкатися на відсутність часу і вічну зайнятість, як часто це робимо ми. І ніколи не будуть докоряти, виховувати, нав’язувати свою думку. І ніколи не будуть ревнувати одне одного. І не будуть лукавити, притворятися, перефарбовуватися, вести  „на торжища ідейні”...  Бо для чого – поета  все одно ніхто ніколи і нікуди повести не міг. І не зможе. Адже він окопався від світу, лишився сам на сам із собою, вірніше – зі словом,  точніше з поезією, у якій, як у дзеркалі, відображаються очі поета, очі, у яких, як у дзеркалі, можна побачити все: від мудрості космосу до безглуздості буття.

      Поезія – вона також свічадо.
      І не завжди її вітають радо.
      Її ненавидіти можуть і любити,
      Лишень ніяким чином не розбити.
      Хіба що осквернити язиком,
      Чи просто... затулити рушником.

   Це як страус ховає голову в пісок. Відсутність бажання бачити річ ніколи не вплине на саму річ, на її колір і смак, на її форму і спосіб існування. Але це вже мудрість, а до мудрості ми не те що пізно приходимо, а часто й не прагнемо дійти.

      Чогось  стрепенулось серце
      І зболено, і лякливо –
      Можливо, це вірш останній...
      Усе у житті можливо.
      Можливо, життя розкине
      Таким розпорядком карти,
      Що вірш мій – мою кровину –
      Топтатимуть не на жарти.

   У цих рядках немає юнацької бурі, немає протесту. Так, то так. Значить так комусь потрібно. Як у Маяковського про зірки... А може того хоче Бог? Кажуть, він кого найбільше любить – того і карає. А може цього прагнуть вороги? Якщо так, то варто за них помолитись:

      За тих молюсь, які мене ненавидять,
   Які мені бажають лишень зла.
   Як звідати – можливо, справді праведна
   Їх ненависть чи з придихом хула?
   Можливо, єсть отим єдиним грішником,
   Що на заваді  кораблю плисти?

   Ці вічні сумніви. Ці болючі роздуми про буденне і вічне, про грішне і святе,  про силу людини, людського слова, яке лікує,  ранить і вбиває. Вбиває віру в можливість хоч щось змінити у цьому приреченому світі, у цьому безглуздому житті, яке рухається коло за колом роблячи вічно одні і ті ж помилки, наступаючи на одні й ті ж граблі, розчаровуючись і пересвідчуючись у власній безсилості, у безсилості того, кому „Бог дав, як покуту, дар”. Той дар переходить у слова, переправляється у рядки, переливається у вірші, у тексти, що попереджають, просять, висвітлюють, болять...
       Рядок... В ньому серце б’ється
   Так зболено, так вразливо.
   ... Але це хіба важливо?...

Але чому? Чому? Чому?!! А тому,

   Що і гнів, і біду зрозуміти мені вже неважко,
   І на обрії – досвіт уже доганяє смеркання.
   В його сутінках досвід, мов в зірка на Древі Пізнання.

   Досвід просто так не дається. І дається далеко не всім. Досвід усвідомлення, досвід розуміння. Досвід сприйняття життя таким, як воно є: крихким і минущим, коротким, сповненим болем і муками, розчаруваннями і втратами, яких, як виявляється, набагато більше ніж здобутків.

      Буває так: здається, що помру –
      Хай  інший хтось оцю завершить гру.
      Та знов життя закручує рулетку.
      І знов його вивчаю, мов абетку.
      Успіху один миттєвий дотик
      Бере в полон людину, мов наркотик.
      А літ нестримний і безжальний лет
      Назвав сюжет цей – суєта суєт.

   Отак от. Не менше і не більше. І  жодного тобі рожевого оптимізму.

      Нове століття! Скільки сподівань...
      Чого від нього людство лиш чекало!
      Воно ж для нас чомусь успадкувало
      З минулого сторіччя гидь і твань.

   Жодної педагогізації, жодного моралізаторства, але ж як бере за живе, як впливає. Як тонко, просто, зрозуміло. Як співзвучно твоїм думкам. Як щиро, просто, ненав’язливо. Немов мелодія старої скрипки.

      Скрипка ця – нині пам’ятка мила.
      Крають серце ще й досі мені
      Не пісні, що вона народила.
      А пісні, що померли у ній.

   Мало слів, що стверджують. Більше сумнівів. Більше вагань. Більше непевності, невизначеності, розмитості, пастельності, вразливості, смутку, але не сліз, не приреченості, але не розгубленості. І, як не дивно, але ці сумніви у глибині своїй життєствердні.
      
      А ти не жив, якщо не сумнівався,
Якщо не знав поразок за свій вік,
Якщо не був ти в розпачі такому,
Коли не милий навіть цілий світ,
Коли й куточок затишного дому
Стозначну недомовленість таїть,
Коли тебе в житті не розлюбила
Ота, що світ, ота, що ВСЕСВІТ твій, -
Судьба тоді у тебе однокрила
І не спіши подякувати їй.

3.Він

   Василь Густі сприймає життя оголеними нервами, вдихає його повними грудьми, п’є його з вірою, надією і... І ніколи не упивається.
   Він як аксакал духу. Як людина, що пройшла через усі можливі і неможливі випробування. Може вони були незначними, непомітними, не доленосними, не важливими для історії, для існування нації, держави і світу. Для когось. Для більшості. Для всіх. Але не для поета. Адже поет у краплі може побачити море, у маленькій крихітці – безмежний всесвіт.   Він здатен за одну хвилину, за єдиний день, чи за кілька непевних днів прожити  все життя, пройти всю історію, весь шлях становлення людини, осягнути знання, накопичені людством протягом тисячоліть.
   Саме так: прожити все життя. Життя, яке березовим колесом котиться із такої далекої і до болі близької гори. І ти уявляєш себе якоюсь комашкою, якимсь безпомічним жучком, живою істотою на тому колесі. А воно котиться і котиться то підносячи тебе догори, то опускаючи, то даруючи радість польоту, коли колесо підстрибує на камені, то занурюючи в багнюку, в болото, в гидь, в твань, у каламутну воду, в лайно...  
   Інколи здається, що ти летиш до сонця, що у тебе виростають крила і ти ось-ось перетворишся на ангела. Але колесо робить оберт,  чи півоберта, чи чверть...
   А поет дивиться на це збоку, збоку і зверху і курить люльку.  Курить люльку пускаючи хмари білого запашного диму і дивлячись крізь цей дим пронизливим поглядом людини, яка знає по тебе все. Бо живеш таким же життям, дихаєш тими ж мріями, думаєш про те саме... І погляд цей запитує, зважує, пропікає. А ти стоїш перед ним, стоїш здивований і скам’янілий... Як на сповіді перед Богом:

            Ти що в житті зробив такого,
             Що з плином часу не мине?
   
   І вже важко зрозуміти: чи це Василь Петрович Густі питає тебе, чи самого себе, чи Бог запитує нас обох. Важко збагнути тому, що поет говорить щиро і просто як із найріднішою людиною,  як із тим, кому повністю довіряє, від кого не намагається приховувати ні поруху думки, ні натяку на слово. Як, наприклад, із сестрою Марією:

            Давай з тобою, сестро, поговоримо
            Про ті літа, про ті далекі дні,
            Які вже за морями і за горами
Розтали, наче пісня, вдалині.
Поплач собі, і лишенько забудеться,
У всьому є початок і кінець,
Й дитинство знову голубом притулиться
У спогадах до зболених сердець.
   
Але, чи не забагато я цитую? Саме про це запитає редактор „Старого замку - Паланку” Юрій Клованич і мені доведеться шукати інше видання, щоб опублікувати ці роздуми, навіяні прекрасною книгою Василя Густі „Березове колесо” (Ужгород: Карпати, 2005). Книгою, у якій є справжня, витончена, глибоко – інтимна, камерна поезія, поезія наскрізь традиційна, безмежно мудра, сповнена відчуття одинокості і смутку. Книгою неосяжною, як вселенська печаль, що поселилася на кожній сторінці, у кожному неповторно – тонкому  відчутті, викликаному гармонією слів.

   Усе неповторне,
   Їх літо пригорне
   Вже інше. І верби
   Вже будуть не ті.
   Й прощання на кручі,
   Де верби плакучі,
   Хтось інший побачить.
   У іншім житті.

4.Діти

   Часто ми прагнемо змінити світ. Зробити його більш чистішим, чеснішим, людяним. Це буває  не тільки в дитинстві під враженням від прочитаних казок, які завжди добре закінчуються, і не тільки в юності, коли бажання не співпадають з можливостями, і не тільки і зрілі роки, коли нас гальмує зайва обережність. Це буває завжди. Бо завжди наші уявлення про світ не співпадають з реальністю. Як казав класик: „Я не тебе люблю, о ні! – Люблю я власну мрію”. Але це теж уже мудрість, яка просто так не дається. І просто так не приходить.
Можливо, нам часто не вистачає саме цієї мудрості. Ми не завжди правильно оцінюємо різницю між реальним і уявним, між дійсним і бажаним. Та що там „не завжди” – дуже рідко! І чим більша ця відстань, а для кожного вона індивідуальна, тим більші наші страждання, тим більші страждання, що ми їх приносимо ближнім. Адже легко уявити собі світ ідеальний, важко наблизитися до нього. Легко створити в своїй уяві людину бездоганну, важко знайти її в житі. А ще важче самому, хоч мінімально, відповідати тим параметрам, що їх частіше приміряємо на когось.
Він, тобто Василь Густі, позбавляє нас ілюзій, але не страждань. Навпаки, коли читаєш його поезії, то ніби очищаєш душу. Стражданнями, звичайно. Плачеш за втраченими можливостями, сумуєш з приводу загубленого відчуття безпосередності, щирості, дитинності, здатності дивуватися, жалієш, що не все зробив так, як хотів. І вже не зробиш...
Але до чого тут діти? А до того, що діти – це ангели. Вони дивуються і не лукавлять, вони радіють і не тримають зла, вони плачуть від подряпини і не усвідомлюють, що причини для сліз ще будуть набагато серйозніші, вони мріють змінити світ але і сприймають його таким, як він є... Вони щирі і безпосередні, добрі і відкриті.
Поет – це теж дитина. Але дитина мудра, урівноважена, обтяжена досвідом і роками. І досвід цей особливий. Він дозволяє бачити як дитина і описувати по дорослому. Він дозволяє будувати місток між тим далеким уявним світом і світом реальним, між мрією і буденністю. А відстань між ними, ні, вірніше – весь простір між ними поет заповнює простими і красивими, сумними і щирими словами. Ні, не словами – смутком. Вірніше -печаллю. Печаллю, яка з кожним словом, з кожним віршем збільшується і збільшується, аж поки не перетворюється на вселенську. І ця вселенська печаль переповнює не тільки простір, але і тебе, твоє єство, твою сутність, душу, свідомість...

Й дитинство знову голубом притулиться
У спогадах до зболених сердець.

                  
                        
                     Василь КУЗАН

Літо 2006 - 4 лютого 2007