укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44614, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2008.08.23


Василь Кузан

Поезія старих слів або Віагра для поета



Ознаки старіння у більшості людей однакові. Але я не хотів би говорити тут про зморшки на обличчі, важкість у ногах, склероз чи поганий сон – тобто, про фізичні ознаки. Набагато цікавішим, як на мене, є інше: консервативне світосприйняття, нарікання на молодь, ностальгія за минулим, постійне скиглення і накладання власного досвіду на умови, що змінилися.
Петро Мідянка старіє не так, як усі. І навіть не так, як поети. Старість повернулася до нього спиною і не те, щоб підходила до нього все ближче і ближче – вона тягне його за собою, занурює у минуле і робить не так старим, як древнім, не так мудрим, як глибинним, не так далекозорим, як уважним, щедрим на спілкування і скупим на слово, багатим духовно, великим у любові й небезпечним у злості.
Там, у глибокому минулому, Петро визбирує крихти дорогоцінних слів, ліпить їх одне до одного, намагаючись відновити філігранний ювелірний ланцюжок мови тисячоліть. А може, він по спіралі історії опускається вниз у шахту самоусвідомлення, туди, де попіл подій, прах предків, обгорілі шматки бувальщини, клаптики застиглих почуттів, ділових стосунків, платонічних чи патетичних відносин, висушені чи законсервовані часом файка, фійовка, фінджа, фодри, храбуст і хампик. Там, на дні, він прагне знайти те, чого не вистачає тут, у реальному житті. Через риштування мадяризмів, діалектизмів і часто єврейських прізвищ яскраво проглядається нестримне бажання автора знову зануритися у відчуття щасливого дитинства, солодкого присмаку материнського молока, чи, навіть, повної, теплої і вологої захищеності первісної утроби. Цілковите поглинання Петра минулим, абсолютне розчинення його у тогочассі, чи тих часів і тієї атмосфери розміреності й спокою – у ньому, робить його поезію цілісно-органічною, майже археологічною, сповненою специфічних запахів книжкової пилюки старих бібліотек та гнилих пнів, що світяться вогкими вечорами.

* * *

На відміну від скиглення і жалісливих егоїстичних плачів багатьох сучасних поетів, Мідянка, як та мудра змія, не плаче і не скиглить. Але і не закликає до бунту, не збурює, не протестує. У його словах примирення і приреченість.

…Бо позносить шебеші текучі,
Позливають води дождьові.
Сточить шашка креденси блискучі,
У сріблах не будемо живі.
Хоч стоять будинки молитовні,
Хоч багацька жертва – на приют.
Агнець-одноліток при жаровні,
Тільки задоволення, що п’ють.

Ця – цитата із “Дижми” – нової книги Петра Мідянки, що побачила світ у столичній “Критиці”.
Дижма – податок, оброк. Петро не хоче бути боржником. Він сплачує дижму життю своєю власною валютою – мідяками творів, банкнотами сторінок, червінцями душевних ран… А, може, Петро помиляється і те, що він вважає чесно відданим податком, є не чим іншим, як хабарем, взяткою, платою за розуміння. Адже зрозуміти його не так уже й просто навіть при наявності бажання. Надмірна філологізація, перевантаженість топонімами, іменами та малозрозумілими словами ніби споруджують довкола самої суті творів своєрідний високий тин, пліт без жодної шпаринки, високий і зубчастий зверху, із дошок, пофарбованих у холодний синій колір. Саме таку ілюстрацію Влада Кауфмана використано при оформленні обкладинки “Дижми”. Спробуй – зазирни.
Але жоден автор не прагне, щоб його не розуміли. Навпаки. Петро Мідянка не те, що прагне – він вимагає розуміння, обурюється, протестує. Його внутрішнє “я” виривається, виламується із-за штучної “тинової” оболонки. Воно кулаками і ліктями розчищає собі дорогу до людських сердець, до виморених умів. Але воно, це внутрішнє “я”, це прагнення прорватися, проявляється тільки у післямові автора, а в творах ліричний герой залишається вірним власній приреченості та умиротвореному всеохоплюючому споглядальному песимізму. Можливо, саме це і є тим стимулом, що змушує Петра братися за перо й отримувати задоволення від процесу споглядання.

Так важливо – протоптати стежку
До стодоли, стайні, до води.
До тієї хижки на бережку –
Видно тільки заячі сліди.

Так можуть писати тільки люди, правицею яких водить сила столітньої мудрості та нестерпної важкості буття. Буття, просякнутого сивиною старості та соками, що виливаються із переповненої чаші почуттів, на яку тільки споглядають, а п’ють із іншої. Й інші…

* * *

Та якщо подивитися на вищесказане з іншого боку, тобто з тієї сторони тину, то можна розглядати його, цей тин, як засіб самозахисту, як своєрідну “Берлінську стіну”, яка дає ілюзорну можливість зберегти віртуальне майно душі від зазіхань та спотворень.
Але ж спотворене спотворенню не підлягає. Трансформовані у віршах уявлення автора про світ конкретних його проявах, формах та асоціаціях не позбавляють читача права на власне трактування і розуміння. Навпаки – вони покликані будити уяву, викликати почуття, видіння, образи, спогади. Плутаючи мюнхенський “скляний палац” із київською Бессарабкою чи так званими “теплицями” на Майдані Незалежності, ні кандидати наук, ні читачі без вчених звань не зобов’язані вибачатися за це перед автором. Адже багатобарвність світу проявляється не так у безлічі предметів та явищ, що нас оточують, як у стократ більшій кількості наших уявлень про ці предмети і явища.
Але давайте повернемося до того, із чого почали. Тобто до того, чим зазвичай завершують – до процесу старіння. До процесу, який супроводжується хворобами, ліками, лікарнями.
З висоти поважного віку, як з висоти п’ятого поверху геронтологічного чи кардіологічного відділення все, що відбувається внизу, здається дріб’язковим і не вартим уваги. Зверхній погляд ковзає по комедіях і драмах буденності, по кулькоподібних проблемах, роздутих до передвибухових розмірів, по конфліктах на порожньому місці, по війнах сімейного масштабу, по неприродних і зайвих почуттях заздрості, ревності, ненависті…
Висота поважного старечого віку ніби вершина гори. Вона піднімає людину у світ інших вимірів, світ, у якому немає жодних напрямків руху, крім двох: вверх, до зірок, і вниз у прірву. В такому, ніби підвішеному стані на висоті вершини чи поверху, чи віку відчувається з особливою гостротою безпомічність, безсилість, драглистість, вразливість, крихкість плоті. Тоді найбільшою цінністю стає і власне сама можливість думати, відчувати і споглядати.

І всі черстві, і старші, і тупіші
Та і не дивно, що в епоху цю
Ти п’єш настойку тільки з ялівцю,
Переглядаєш комсомольські вірші.
Прикольно й класно. Наші дітваки.
Їм все якось не так пішло з руки
І їх лоби, як викошене поле.
Наш тьмяний зір. Стає драглиста плоть.
Недоторканний у серцях Господь
І м’ятні запахи. І хоспис, і уколи

* * *

Відчути повноту і радість життя нам допомагають маленькі відкриття, які ми робимо щомісяця, щотижня, щодня… Петро Мідянка спонукає нас до відкриттів, підштовхує до них, веде, зваблює прихованими таємницями, загадками, секретами. І якщо не брати до уваги всі єврейські й русинські прізвища, географічні назви, якими рясніють сторінки книги, і якщо не прагнути зрозуміти кожне стародавнє чи екзотичне слово, і якщо сприймати твори як щось природно цілісне й органічне, то можна відкрити для себе глибокий яскравий і своєрідний світ неповторної закарпатської природи, русинської душі, соковитої мови, глибинних і гострих відчуттів, мудрих розумів, світ справжньої поезії, поезії чистої, світлої, незаангажованої.
А якщо ще відкинути злу і непотрібну післямову, яку автор назвав “Стовпом у центрі Європи”, хоча варто було назвати її “Стіною в кінці книги”, то від думок про старість Петра Мідянки не залишиться і крихти. Адже справжня поезія не старіє ніколи.

Василь Кузан



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні