укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44609, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2008.08.23


Василь Кузан

Королева Чинадіївського замку



   Короля робить свита. А королеву? А королеву – обстановка. А, може, оточення? А, може, вона сама?
   Як би там не було, а Чинадіївському замку не вистачало саме королеви. Легенди є, привиди теж, господар існує, історія багатовікова і цікава, а от королеви не вистачало. І вона мусіла з’явитися. І вона таки з’явилася.
   Починаючи з ХV століття, коли замок був збудований, тут було багато європейської знаті. Як і в не менш відомий Довжанський замок – літню резиденцію графа Телекі, сюди приїжджали на відпочинок та на полювання князі, графи, вельможі всього старого світу.
   Романтику тих часів спробувала відтворити Вікторія Андрусів, чудового червневого вечора організувавши тут презентацію своєї книги «Серед зими верталися птахи…» (Ужгород, «Поліграфцентр «Ліра», 2007). У одному з залів попід стінами по периметру горіло безліч свічок. У маленькій ніші, чи то був коридорчик, розмістилися двоє молодих людей у екзотичних костюмах, з пов’язками на головах і босими ногами, що нагадували чи то йогів, чи то північноамериканських індіанців, чи наших предків і вони, ці двоє, грали на стародавніх інструментах і створювали, ні не створювали, вірніше викликали  дух середньовіччя, надавали всьому, що відбувається присмаку таємничості, запаху загадковості, ореолу причетності до чогось особливого, унікального і неповторного.
   Сама ж презентація відбувалася в сусідньому приміщенні. Долівка з кам’яних плит, висока, вкрита кіптявою вічності, стеля, розвішені по стінах тонкі акварелі незнайомого угорського художника, величезний букет бордових троянд на підвіконнику старого вікна з двісті років не митим склом, через яке пробивалися жовті промені вечірнього сонця і ніби просвічували і той букет, і ту атмосферу, і тих людей, що невідомо звідки все підходили і підходили і приносили з собою високу температуру зовнішнього світу, таємні знання, що межують з єрессю, перетравлений сигаретний дим і запах дезодоранту, яким зазвичай користувалися лицарі минулих віків під час тривалих бойових дій із татаро монголами десь далеко від води і рідних домівок.
   Всі  говорили щиро і тепло тільки добрі слова і виключно приємні речі. Так щиро говорять на краю прірви, у камері довічного ув’язнення, перед черговим візитом до інквізитора чи за годину до страти. Так говорять тільки на самоті з собою у зачиненій кімнаті при вимкненому світлі і зашторених вікнах. Такі думки можна довірити хіба що випадковій людині у купе 238-го потяга назвавшись при цьому вигаданим ім’ям і збрехавши, що їдеш відпочивати у довжанський санаторій «Боржава» чи на міжгірську турбазу «Карпати» на кілька днів після розлучення з коханою дружиною, в результаті якого ти втратив половину маєтку, що був більшим за Чинадіївський, але меншим за Мукачівський замки.  
   Поезія наповнювала все, переповнювала всіх, вливалася в залу разом із промінням, піднімалася з полум’я свічок, п’янила запахом вина, вихлюпувала із картин, витікала із настінних мініатюр, панувала у замку, в повітрі, у думках, у почуттях, у всесвіті. Варто було лише відкрити рота і римовані рядки витікали із твого єства, із твоєї суті. Римовані, красиві, мудрі… І ніжні. І неймовірно задушевні рядки, слова, вірші Вікторії Андрусів. А, можливо, не ніжні? А, може…
      О, мадам Тюссо! Ваш труд роками,
      Ваші королеви й бонапарти
      Перед цими досконалими ляльками
      Виглядають, як фальшиві гральні карти.

      Й декольте ховається у плечі,
      Тягарем мій стан крихкий стискає.
      Я планую час і місце втечі.
      Місця тут мені уже не має.

–   «Я на хвильку. Хвилю. Я на хвилі», –  
Розсмішив дотепний каламбурчик.
Вириваюсь, випливши з помиїв,
Фарсу всього так і не збагнувши.

   Особливість її поезії в тому, що її лірична героїня близька багатьом, хто шукає себе і знаходить непорозуміння і несприйняття. Витончений смак, вимогливість до себе, аристократичні манери, розвинена інтуїція, категоричне заперечення фальші і нещирості, гранична відвертість роблять її незахищеною і надзвичайно вразливою. Очевидно, що героїня часто потрапляла в ситуації, коли її ображали, принижували, оббріхували, насміхалися над її почуттями, зазіхали на гідність. Саме це робить у її очах світ жорстоким, сповненим заздрощами, фарсом, помиями... Саме тому її хочеться пожаліти, пригорнути, поцілувати. Як маленьку дівчинку, яка не вміє і не може себе захистити. Як дитинку, що бігла і спіткнулася, обдерла руки і коліна – а дорослі голосно засміялися.
      Я спатиму в лісі, у темряві хащ,
      І жоден із звірів не рушить.
      І дахом мені мій служитиме плащ,
      Бо дах цегляний мене душить…

      Приймуть хижаки за своячку мене,
      Таку ж непокірну і дику.
      Нехай серед звірів весь вік мій мине –
      все ж краще, ніж натовп безликий.

   Щось подібне є у героїнь новел ужгородської письменниці-феміністки Оксани Луцишиної. Таке ж незадоволення, такий же внутрішній протест, такі ж настрої зрадженої, ображеної, приниженої. Тільки у Оксани все це зарито глибоко в текст, існує на рівні натяків, підказок, підсвідомих поривань, безпричинних (ніби) сліз, які душать зсередини і ніколи не облегшують душу, частіше, навіть, навпаки. І ця, обтяжена негативним досвідом, душа страждає ще більше, бо на якомусь рівні розвитку усвідомлює всю безвихідь ситуації, всю неминучість катастрофи, краху, біди, болю, минущості життя і кінця світу. У Вікторії всі ці настрої на поверхні. Вона ніби виштовхує їх із себе, виливає на папір, виказує всім, викидає як непотріб, щоб звільнитися від обтяжливої ноші, щоб захистити свою сутність.

      Закриюсь на вічні замки
      У темні, без вікон палати.
      Німітимуть злі язики,
      Не знатимуть, що і сказати.

      Знітившись отим нанівець,
      Бо хитрість маленька вдалася:
      Узявши лишень олівець,
      Я легко від всього зреклася.

   Жінки у творах обох авторок ходять одними вулицями, дихають одним повітрям, зустрічають одних і тих же перехожих, сприймають чи не сприймають одні і ті ж ситуації, обставини, атмосферу, напругу, тривогу, стреси, розчарування. І розчленування твоїх думок, почуттів, переживань тими ж таки злими язиками. Жінки, як жінки. Але жодна із письменниць не описує їх краси, їх фізичного, видимого, явного. Тільки душі, тільки почуття, біль, відчуття спустошеності, непотрібності, постійне перебування у стані зрадженої, або такої, яку ось-ось зрадять, продадуть, зґвалтують, принизять, посміються. Перебування в такому стані викликає відповідні образи, порівняння, висновки.

      Іще й зазимків не зосталось,
      Весна, як відьма на мітлі,
      Стихійно вдерлась. Відбувалось
      Так, власне, все в моїм житті.

      Було не варто й дивуватись –
      То дух мій з мандрів прилетів
      Тепла стрімкого напиватись
      Із закалюжених мостів.

   Дійсно, щоб порівняти весну з відьмою, щоб пробудження природи не викликало пробудження ніжних почуттів, а навпаки, щоб душа напивалась тепла не із джерела насолоди, а із «закалюжених мостів» - треба ой як багато витерпіти, виносити, пережити.
   Але до чого тут королева? – запитає прискіпливий читач. Хіба королева може так говорити, писати, відчувати? – Може! Тому, що це та королева, яка колись була Попелюшкою. Це те королева, яка зробила себе королевою  сама, яка прийшла до мети використавши власне бажання, щасливий випадок, кропітку щоденну роботу, силу волі, наполегливість і ще Бог знає що – щось таке, що відоме тільки жінці, тільки сильній особистості, тільки королеві.

      Тому пишу – про всіх, про все,
      Щоб десь, як будем розговлятись,
      І знов трагізмом занесе –
      Зуміли з себе посміятись.

   Тільки сильні люди можуть посміятися з себе. Так я сказав на презентації в Чинадіївському замку. І сказав, що шкодую, що не можна провести якийсь подібний захід у Довжанському замку, бо там розміщено протитуберкульозне відділення районної лікарні. І прочитав вірш, цей, вище процитований. А потім виступали інші люди, говорили проникливо, звучала музика, горіли свічки, читалася поезія… За вікнами поступово темніло. Постаті в залі тьмяніли, їх обриси розмивалися. Схожим на індійський аромат голосом хтось неповторно-загадковий шепотів:

      Де ти, вітре-гайдабуро,
      Дотепер не побував?
      Все проскумив, все прошурав,
      Все побачив, все пізнав.

      Ти такий танок заводив,
      Що дзвенів від страху лід.
      Ти позносив димоходи,
      І зламав громовідвід.

      Ти накоїв стільки лиха, –
      Я молилась цілу ніч:
      «Вітре-брате, будь-но тихо,
      Йди погрітися на піч».

      А тепер, ущент обдертий,
      Як гульвіса по хмелю,
      Під дверима, майже мертвий,
      Тихо виєш від жалю.

   І це виття не так почули, як відчули всі. Атмосфера таємничості згущалася, повітря ставало липким, голоси ангельськими, промови пронизливими, як січневий вітер, троянди прозорими, як немите скло, жінки легкими, окриленими, як відьма на… - ні! – як акварелі на стінах, як проміння в долонях, як біла хмаринка над головою. Біле вино із Сан Марино додавало тепла музиці, тіні від полум’я свічок погойдувалися на стелі і стінах, розмови переросли в безперервне читання віршів, які поступово і самі ставали музикою. Все це нагадувало танець, коли двоє настільки тісно переплітають тіла, що стають єдиним цілим. Але тут єдиним цілим стало все, всі, середовище і люди, атмосфера і поезія, музика і ніч. Адже саме цього хотіла королева. І ще вона хотіла, щоб презентація не закінчувалася. Вона і тепер триває. Десь там, у далекому і загадковому Чинадіївському замку.



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні