Ігор Павлюк

ЕСЕ ПРО ЛІТЕРАТУРУ
Вступна лекція для студентів, або ж бесіда зі своїми дітьми про ірраціональне

Учити генія бути генієм – все одно, що сороканіжку вчити, за яким порядком вона має переставляти свої ніжки.
Із цього погляду теорія мистецтва, зокрема теорія літератури, не більше й не менше як окремий літературний жанр. Бо генієві вона, здається, непотрібна: він, геній, на те і приходить, щоби порушувати канони, норми… А не-геній теорію літератури не засвоїть.
Хоча є в мене один приятель, який абсолютно не вміє співати, але чудово грає по нотах на піаніно.
Композитором він не стане, звичайно, але… Я не знаю, що але… Що йому дало вісім років відвідування музичної школи. Напевно, що час, потрачений на безрезультатну боротьбу з природою міг би бути використаний людиною на щось щасливіше у його житті, адже щастя (за Сковородою) у “сродній праці”.
Про найбільші, найвідоміші, найпотужніші твори художньої літератури (до них, до речі, належать “Дон Кіхот” Сервантеса, “Війна і мир” Льва Толстого, “Злочин і кара” Достоєвського) написано набагато більше за обсягом, ніж обсяг тих же творів.
Отож, будемо вважати, що література – це пристрасть: як ЛЮБОВ, СЛАВА, ПОДОРОЖ, ГРОШІ… а ПРИСТРАСТЬ бездонна і по горизонталі, і по вертикалі.
Її вершини різко стають прірвами, а прірви вершинами.
На вершинах незатишно. Страшно. Холодно. Але вони, як і прірви, манять. Як там у поета? – «Єсть упоєніє в бою і в бєздни мрачной на краю».
Отож, про вершини письменників – альпіністів духу, ченців майбутніх богів – хочеться почати із однієї бувальщини, яка, як і годиться бувальщинам про “великих людей”, стала легендою.
До Вільяма Шекспіра у розквіті його життєво-творчих сил прийшов юнак:
– Я такий-то такий-то, – відрекомендувався він, – дуже хочу бути таким же великим письменником, як Ви. – Що потрібно для цього, шановний пане Шекспір? Навчіть мене, як жити?!
– Ні, Ви ніколи не станете таким за величиною письменником, як я, – відповів Шекспір, навіть не дивлячись на молодого зухвальця…
Амбітного хлопця це дуже обурило:
– Але ж, пане Шекспір! – якось так, напевно, вигукнув молодий письменник. – Ви ж навіть ще не читали моїх творів!..
– Я відчуваю логіку життя, – приблизно так відповів великий Шекспір, – Міркуйте за мною : Я все своє свідоме життя хотів бути таким Творцем, як Бог, але став лише маленьким Шекспіром… То ким станете Ви, якщо прагнете стати лише таким, як Шекспір?!.
Дійсно, той, хто ставить високу планку у творчій сфері, має шанси досягти середньої, хто середню – низької, а хто найвищу – вищої. У будь якій сфері людської діяльності.
І цей вибір свободи-несвободи здійснювати самій особистості. Адже одна людина може підвести коня до водопою, але змусити його напитися не може й тисяча людей… Природа, як і природна особа, може вмерти – але не скоритися.
Але ми сьогодні говоримо про гуманітарну сферу. Зокрема про ЛІТЕРАТУРУ як вид МИСТЕЦТВА. Зокрема про її теоретичні аспекти.
Серед притч, пов’язаних загалом із теорією мистецтва, є ще й такі:
Одного разу до Моцарта завітав молодий композитор, щоби проконсультуватися, як розвивати свій талант.
– Я би порадив Вам починати з простих речей, – сказав Моцарт. – З пісень, наприклад.
Але ж Ви вже в дитинстві писали симфонії! – заперечив чоловік.
Це правда. Але тоді я не мав до кого ходити за порадою, як розвивати свій талант.

Або:
Чоловік писав кандидатську дисертацію з філософії. Його дружина зрозуміла, наскільки серйозно він ставився до своїх досліджень лише тоді, коли запитала його:
–   Чому ти мене так сильно кохаєш?
Відповідь була швидкою, наче постріл:
–    Коли ти кажеш “так сильно”, то це стосується інтенсивності, глибини, частоти, якості чи тривалості?

Мораль: розтинаючи пелюстки, ніхто й ніколи ще не довів краси троянди.

* * *
Отож, теорія літератури…
Гуманітарний курс, який вчить думати… А думати – це вже майже творити. Бо ще творіння передбачає переживання, чутливість, характер і характерність, “Божу іскру”.
Загалом же, якщо є явище, то і є його теорія.
Кожну гармонію людство прагне перевірити алгеброю, а кожну алгебраїчно точну річ опоетизувати.
Тут головне розібратися лише – що виникло раніше: курка чи яйце, тобто література чи теорія літератури
Але спершу погодимось – якщо є теорія, то є, була чи буде практика.
Той, хто пише, мусить вірити у загробне життя, хоч у щось вірити, інакше його писання перетворюється у мертву еквілібристику ума, нікому і нічому у кращому разі непотрібні, а в гіршому шкідливі, вбивчі – як для суспільної, так і для фізіологічної системи.
Мало того, письменник має бути готовим захищати своє слово ділом – скрізь, завжди. Він, як білий вовк, чистий сам, має очищувати суспільний ліс від мертвечини, моральних виродків, злочинців різних рівнів. Лікарі мають клятву Гіпократа (першого лікаря), яка за законами честі-совісті зобов’язує його приходити на допомогу всякому хворому в будь якому часопросторі. Впевнений, що й письменники мали би мати подібну клятву… Такий собі Кодекс честі. Адже його мали японські самураї, німецькі рицарі… Приклади – від побутових, до політичних. Той, хто здатний казати правду своєму начальнику, водієві автобуса, який, наприклад, занадто голосно увімкнув музику, здатний виступити і проти президента, диктатора.
Але якщо системна функція, наприклад, журналіста – гармонізувати, ожиттєвлювати світ реальностей, реалій, то письменника, як і священика, жерця, суспільство гомо сапієнс “придумало”, щоби забезпечувати гармонію між зовнішнім та внутрішнім світами, цим і Тим світами.
Тому, як і в релігії, у літературі (етимологія очевидно ґрунтується на слові “літера”) багато часу й місця відводиться красі, “красності”(є такий термін: література – красне письменство), копирсанні, “розборці” із душею, по-грецьки psyche (психеєю). Від цього й психо-логія – душа+слово, та філософія (мудрість+слово), тобто розум. Істина десь посередині – між душею і розумом, очевидно. Оцей сплав, одночасну дію енергій душі та розуму ще можна назвати Інтуїцією. Чим більшим даром інтуїції обдарована людина, тим вона більший митець. Тобто інтуїція – це талант, або геній, який, як відомо (за Пушкіним) “парадоксів друг”… Талановиті люди бувають нестерпними в побуті і таке інше… Недаремно ж літературу ще наші батьки й діди називали “інженерією душ”.
Отож, оскільки вивчати душу ми просто не можемо, не знаючи, що це Таке, бо ніхто її не бачив, то займатимемося власне інженерією.
У цьому контексті, по-моєму, мав рацію російський поет Васілій Фьодоров, говорячи приблизно таке: дайте мені студента першого курсу гуманітарного факультету – і я навчу його писати вірші, він буде друкуватися, де завгодно, але чи буде він справжнім поетом, якого із читатимуть у віках, я сказати не можу, бо це справа рук вищих і більших за мої. Я ж підведу його лише до підніжжя вулкану, яке називається мистецтво, а вже те, чи згорить він, чи зігріє інших… Мало хто залишається.
Кожен добрий, справжній письменник може бути активним, тобто є пасивним журналістом. Але далеко не кожен журналіст – письменник. Це, очевидно, рідкісніший, а тому важчий дар. А наскільки дар таланту загалом важкий, можна зробити висновок за долями великих митців. Не люблю слова “літератор”, як і слова “текст”, бо не люблю мумію, навіть якщо їй у сотні разів більше років, ніж вічно 28-літнім Михайлові Лєрмонтову та Василеві Симоненку, 30-літнім Сергію Єсєніну чи Персі Біші Шеллі, 42-річним Миколі Гоголю, Лесі Українці, Володимирові Висоцькому, 47-літнім Тарасові Шевченкові, Василеві Стусу… Творчі люди (а люди, на моє глибоке переконання, взагалі діляться на творчих і не-творчих) живуть, як правило, недовго, але яскраво. Так Лєрмонтов за свої 28 земних років видав у ноосферу очевидно набагато більше якісної духовної енергії (не знаю, якими одиницями виміряти, не бітами ж інформації голої), ніж якийсь 128-літній пастух овець на Кавказі. І ми, розкинувши радари своїх душевних тіл і тілесних душ, підживлюємось тією енергією, цим пульсаром до сих пір, сотні, тисячі років, як і будь-яким релігійним міфом. Варто було Ісусу Христу лише підтвердити ділом (піти на хрест) свої усні слова (зауважте, навіть не письмові, не розтиражовані ним самим заповіді, які загалом, по-моєму, зводяться до однієї: живіть так, як вам хочеться, але не заважайте жити іншим) як уже дві тисячі років його енергією “підживлюються” душі сотень мільйонів багатьох поколінь гнаних та голодних.
Коли ділиться ядро атома урану, теж виділяється величезна енергія, але не-душевна, а фізична. І може вона бути як руйнівною так і конструктивною, інженерною, як і міф, – казкою, легендою, або ж ідеологемою, пропагемою, міфом-убивцею, антиміфом.
Саме міф, як говорив іще античний філософ Платон, і творить справжній Митець – літератор, поет, скульптор, архітектор, художник, одне слово, творча людина. І чим більший митець, тим триваліший та многогранніший, життєздатніший міф (як нове життя, здатне до регенерації) він створює. Так, тому ж Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, Іванові Франкові пам’ятники творять і діаспорні українці, і демократи, і комуністи. А от відомий гарвардський професор Джордж Грабович зайнявся створенням анти-міфу, анти-легенди, вірусу-убивці чи антивірусу, які нібито мали би оживити забронзовілого, забонзовілого Тараса Григоровича… Наївна і духовно небезпечна справа -- ігри із соціальною мікробіологією.
Отож, вся гуманітарна діяльність людини, врешті, й зводиться до творення або ж убивання міфів.
Можна цим займатися як той же Віссаріон Бєлінський, який, як відомо, не визнавав Шевченка за великого поета… Зокрема “нєістовий Віссаріон”, як у свій час називали цього відомого критика, писав: “Якщо пани кобзарі думають своїми поемами принести користь нижчому класові своїх співвітчизників, то в цьому вони дуже помиляються… позбавлені простоти вигадки й розповіді, сповнені викрутасами й замашками, властивими всім поганим піїтам, часто ні скільки ні народні, хоч і підкреслюються посиланнями на історію, пісні, перекази, – і, отже, згідно з усіма цими причинами вони незрозумілі простому народові й не мають нічого з ним симпатизуючого (Белинский В.Г. Полн. Собр. Соч. : В 13 т. – М.: Изд-во АН УССР, 1955. – Т.6. – С. 172).
Можна – як професор Гарвардського університету Джордж Грабович, який знає українську мову, але, здається, не відчуває української ментальності, зі свого комфортабельного “апартменту” зі Сполучених Штатів Америки. Можна, як у Києві Бузина…
Так пропагандистські інститути одних, як правило, імперських, держав намагаються духовно-душевно обеззброїти свої колонії, своїх сусідів, пояснюючи це парадоксально і зворушливо: ви відсталі, «невчоні», ми «учоні» навчимо Вас жити «по-модньому». Так конкістадорами “навчені жити” індіанці в Америці, де була дивовижна культура ацтеків і майя, так тепер учать жити Ірак, «демократизуючи його», взамін хотячи так мало – всього-на-всього нафту, тобто один із видів "тілесної" енергї, бо крадуть-убивають і духовно-душевну. Так Російська, ще царська, Імперія забороняла українську мову в Малоросії кількома указами на офіційному рівні: 1804-го, 1826–го, 1863-го, 1865-го, 1876-го років… Так тепер американський міф демократії вступає у конфлікт із міфами інших народів… І робиться це, як правило, руками репрезентантів цих же самих народів за кошти своїх “господарів”. Так буває і з фізичним геноцидом, який за розробленою імперським урядом ідеологією, руками ж “своїх” забирав останні крихти зерна у селян під час голоду 30-х років минулого століття, спровоковував громадянські війни, війни між народами, сусідами, народами-сусідами.
На жаль, усе те має безпосереднє відношення і до літератури, бо, як говорив французький філософ Дельоз, “усе врешті-решт політика”, а в періоди зломів суспільних симетрій чимало найбільших митців фізично ідуть із життя: їх знищує система – як іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорку, як письменників "українського розстріляного відродження”, серед яких Григорій Косинка, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Зінаїда Тулуб, Гео Шкурупій… Деякі, як Володимир Маяковський, Сергій Єсєнін, закінчили життя самогубством… Хоча навіть навколо факту їхньої смерті до сих пір сперечаються.
Загалом же про стосунки митця, політичної влади і преси можна почитати у книзі Вашого покірного слуги, яка так і називається – “Митець-Влада-Преса: історико-типологічний аналіз”.
Тобто, врешті-решт усе зводиться до того, що крім природного таланту Митець має мати Характер, позицію. Може, саме письменник із характером найближчий до журналіста, зокрема до публіциста, бо справжній письменник завжди бунтар – один у формі – пише вірші без розділових знаків, наприклад, інший – у змісті: антицарська поема “Сон” Тараса Шевченка, за яку його ув’язнили… чи Стуса – за антисистемні виступи, наприклад.
Я не проти літератури, яка реагує на суспільний крик, де вона не лише філологія, тобто любов до слова, але й бажання того, щоби слово стало чином, ділом.
Врешті-решт, як і журналістику, так і літературу можна від кореня поділити на дієву і недієву. Прикладів достатньо. А вже ті дві групи дробити, диференціювати як завгодно – аж до молекулярного рівня: на роди, жанри, види… метафори, образи, гіперболи, епітети тощо.
Поза тим, завдання Митця – чутливо реагувати на світ, а не роздумувати про нього… Реагувати… і зрівноважувати.
Поза тим усім, скільки би мудрих теорій не набратися про те, як, наприклад, кохатися, якщо є любов, то природа сама підкаже… Якщо є любов або бажання, “життєвий потяг”, енергія йти: та ж сороканіжка не задумується про порядок руху своїх сорока ніжок. Усе те згармонізувала природа. Отож, чим ближче Митець до природи, тим більше енергії він може передати іншим, закодувавши її літерами на папері чи в електронних засобах масової комунікації, словами в теле- чи радіоефірі.
А на практиці це виглядає так: полюбіть когось із уже визнаних великих митців-сучасників чи тих, кого вже нема з нами у цьому світі більше за все. – і повчіться у нього, щоби хоч на краплинку подовжити його. Не бійтеся стати його фаном чи навіть епігоном на перших порах, бо всі великі митці починали з наслідування. Навіть абсолютно геніальний, здається, Пушкін і то, говорячи про свого сучасника Джорджа Гордона Ноеля Байрона, казав: “Я схожу с ума от етово чєловєка!” Намагався копіювати його навіть у побутових жестах.
Отож, читаймо книги про життя великих митців: Анре Моруа – про Бальзака, Жорж Санд, Байрона, Гюго, Ірвінга Стоуна про Джека Лондона, Павла Зайцева про Шевченка… Як на мене, то нема цікавішої літератури. Ви підключаєтесь до матриць, до моделей абсолютної геніальності (не плутати з ідіотською досконалістю) – і або зрозумієте, відчуєте, що ніколи не зможете досягти таких висот-глибин, або набиретесь мужності спробувати, мовлячи собі, коханому: “Е, подумаєш, Байрон! А чим я?!.” Адже прорік колись той же Лєрмонтов: “Нєт, я нє Байрон, я другой, єщьо нє вєдомий ізбраннік. Как он, гонімий міром страннік, но только с русскою душой”.
Тобто велика творчість – це завжди виклик, бунт: проти себе, проти світу, за себе, за світ, за любов. Нема любові чи її протилежності-сестри – ненависті, немає енергії, нема чого мамрати папір. Бо що може передати будь яка система іншій системі, якщо навіть для себе немає енергії? Творчість – це завжди надлишок енергії і природна потреба поділитися нею з іншими, отримавши взамін енергію-славу, чи еквівалент енергії – гроші, чи енергію-любов. Чи енергію-ненависть… чи навіть кулю в лоб чи ніж у спину – і нібито смішну, але тривку і справжню, бо куплену кров’ю, славу посмертну.
Врешті, все справжнє, органічне замішане на крові або на світлі.
Інший полюс, інше джерело, акумулятор творчої енергії для митця – словники. Вони вам дають голу інформацію для роздумів, для творення власного внутрішнього світу, який ви захочете, коли він уже буде переливатися через край, продавати чи дарувати іншим.
Є ще третій – саме життя. Про нього, про Життя-Буття ще в одинадцятому столітті казав Омар Хайям – поет, математик, філософ: “Сорок років розмірковував я над земним життям. Немає незрозумілого нічого для мене Під Місяцем. Я знаю, що я нічого не знаю. Ось моя остання правда”.
Врешті, будуючи гармонію між внутрішнім та зовнішнім світами літератор, журналіст, ніби йде до горизонту, який невловимий, як і щастя. Літератор вибудовує свої гіпотези Буття, найабсурдніші на перший погляд із яких потім стають релігіями, тобто я не метафорично назвав творчих людей ченцями майбутніх богів.
Теорія літератури розмірковує про літературу.
Є ще зараз таке модне, запозичене слово “дискурс”. Він, урешті, й означає – “роз-мір-ко-ву-ван-ня”. Жартуючи, кажуть, що чим більше людей розмірковує, дискурсує, дискутує про якийсь твір мистецтва, тим менше таких, що можуть його, сякий-такий дискурс, створити.
Знову про зрівноваження внутрішнього та зовнішнього світів…
Цікаве явище літературна критика: тобто це ніби й журналістика, ніби й література. Кажуть, що ті, хто не став поетом, стає критиком, хто не вміє бути й критиком, стає вчителем, а хто і вчителем не може на хліб заробляти, той чесно оре землю чи пасе овець… Погоджуюся.
Є особи знову ж таки унікальні – і критики, і письменники, і журналісти, і менеджери в одній особі.
Напевно, і в літературі, і в журналістиці, як ніде, потрібно хоч самому собі у години безсонь признатися, що ти хочеш від життя найбільше – слави, любові, подорожей (зміни вражень), грошей… чи усього разом, чи кількох із тих речей. І вже мріяти, не забуваючи про це, про гармонію внутрішнього та зовнішнього світів, коливання між звуком і смислом...