укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44614, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2009.02.21


Вікторія КАНЕВСЬКА, м. Рівне

ВИКЛИК ПОЕТА СІРІЙ ПРОЗІ СВІТУ


Коли поет пише прозу, то вже саме її існування не залишається в літературі непоміченим.
Івана Буніна, до прикладу, писати прозу спонукало прагнення мистецької досконалості саме в цій сфері. Василь Барка написав свій роман «Жовтий князь» під враженням страшної дійсності. Реалії тоталітарного ладу в Україні завдяки цьому роману перетворилися в документ, що виявляє нам і виявлятиме нашим нащадкам безодню насилля людей над людьми. Талановито й непересічно відобразив «свою» дійсність Олесь Гончар у романі «Собор».
Можна навести як приклад і прозові твори інших поетів, можна багато про них говорити – і про епоху, яка їх породила, й про передумови написання, і про дискурс, відтворений у них, і про критичний дискурс навколо них самих…
Але варто погодитися з одним – поет кидає виклик світу, коли починає писати прозу.
Відомий поет Ігор Павлюк, написавши роман «Мезозой», теж кинув виклик реаліям сьогодення, які він розкритикував з непідробною щирістю. Цей роман друкувався в часописі «Курєр Кривбасу» в жовтні-грудні 2005 року. На сторінках «Мезозою» переплелися міф і реальність, символ та ірреальність, вигадка і конспективне нотування реалій, біс і поет – саме ті діалектичні протилежності буття, на яких тримається світ. Таке подекуди гротескове поєднання непоєднуваного, варто зауважити, характерне для творчості Ігоря Павлюка загалом.
Автор назвав твір грецьким словом, яке в наші часи, перекочувавши у сферу біології, активно вживається як термін.
Мезозой… Буквально – перехідне життя. Фактично – перехідна ера. Ламання душ на новомодній лад. Сучасне суспільство розглядається як єдина біологічна система, всередині якої відбувається боротьба не на життя, а на виживання.
За допомогою легко відчитуваних символів автор мистецьки викладає звіриний лик історичного періоду, впізнаваного багатьма читачами з гіркого досвіду існування в ньому. але події не відбувалися б настільки динамічно, аби в них постійно не втручався Куць – містична сила, здатна зявлятися та зникати в найнесподіваніших місцях. Демонічна епоха, одбираючи у людей все людське, породила ось такого біса, який спекулює на хапальному інстинкті людини: «Хто понял жизнь, той не работаєт»...
Куць шостим чуттям прораховує всі напрямки, де можна скосити «бабло». Проте, не зважаючи на всі його виняткові містичні якості, цей біс чимось схожий на дурного й жадібного чорта зі старих українських казок: за жертву собі він обирає непересічного супротивника. Андрій Наюк – так звати новітнього характерника – наділений рідкісним чуттям краси природи й відчуттям духу часу, а ще – поетичним хистом. Куць інстинктивно відчуває, що настільки сильна оособистість підсвідомо прагне до максимальної самореалізації, тому намагається задобрити її грошима, яких у нашому суспільстві ніколи не було занадто багато. Становлення поета – героя роману (по суті, альтер его автора) – відбувається в нелегкі часи зміни епох. Явища мезозою – проміжного життя – фіксуються автором стисло й конспективно, ніби аж поверхнево, як Сивоок Загребельного кидав свою мозаїку. На одне село в мезозої – чотири храми і п’ятий «Корпус миру» – озброєна релігійна організація, що займається пошуком газу в надрах країн-аборигенів. Різношерсті «нові партійці» клеять всюди лозунги, навіть на дверях туалетів, як і за радянських часів. З тих часів у спадок перейшла еліта, яка легко й сумирно передає свою питому справу – плекання нації – в руки менш достойних людей і намагається не заважати їм. Бюрократи старого зразка асимілюють новий суспільний лад на свій штиб, організовуючи «пастку в пастці», тобто намагаючись «схопити» всіх нонконформістів у єдиний кулак, втихомирити їх підкупом чи шантажем. Стара система підкинула й досить митців-самітників, таких, як Володимир Сергійович Старун: «…патологічно чесний зостався відданим репрезентантом колишньої радянської системи». Андрій Наюк мав можливість вибирати серед усього цього розмаїття: «Одна дорога – Наталя і Гондвана, друга – Куць і Світ». І зробивши свій вибір на користь останнього, поет звернув на себе вогонь уваги. І під прицілом уваги рвачів Палеозою (тоталітарного режиму) виробляється зовсім новий штам …людини, яка не звертає уваги на біди й поразки, а гордо й безкомпромісно крокує вперед, до поставленої мети. Опинившись у середовищі рвачів, Андрій Наюк і сам добряче увірвав… життєвого досвіду. Читач зрозуміє, чому за шість років (саме стільки триває «час мезозою») поет встиг посивіти й постаріти душею.
Яскраво виражений антимодерний характер прози Ігоря Павлюка, що проявився в розчаруванні та втомі від безчасся, пропагування «вічних цінностей» як виклик загальній атмосфері бездуховності й докір психології рвача: «Ми можемо з тобою при моїй фінансовій підтримці і твоїй характерницькій поетичності створити нову релігію, нову віру!».
По суті, уникнення конфлікту «між коренем і крильми» породжує зовсім новий тип людей, які не надто переймаються проблемами суспільства, в якому живуть, натомість більше піклуються про возз’єднання своєї душі з природоюю, але… при досить цікавому релігійному дискурсі автор бажає, щоб його ліричний герой (так-так, Андрій Наюк – надзвичайно ліричний як для прози) вперто тримався «рідного кореня». Щоправда, цей корінь набуває досить химерних форм «повернення до рідного звичаю» – чогось проміжного між рун-вірою та християнством. Але вибір ліричного героя більшою мірою є вибором автора.
Читач його зрозуміє й навіть спробує пробачити за таке рішення.
Проза Ігоря Павлюка не дидактична, як і проза кожного поета, вона відбулася інтуїтивно, зафіксувавши в момент свого народження час мезозою й перетворивши його на мистецьку реальність.
Тому цей роман можна читати всім, хто хоче зрозуміти корені й наслідки стану речей у сучасному світі, а також тим, хто хоче навчитися кидати виклик реаліям сьогодення.




Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні