укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44609, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2009.06.13


Інтерв’ю Ігоря Павлюка Вікторові Вербичу

ГУЛЯВ ІГОР ІЗ РОКСОЛАНОЮ ВУЛИЦЯМИ СТАМБУЛА


І відбувалося все не в шістнадцятому столітті, а спекотного літа 2006-го. Поряд із мавзолеєм, у якому поховано улюблену дружину султана Сулеймана Пишного. А добровільно зізнався в цьому він, Ігор Павлюк, у редакції «Сім`ї і дому». Зізнався і ще й розтаємничив низку цікавих фотознімків.

ЩО ПРИВЕЛО УКРАЇНСЬКОГО ЗНАВЦЯ ЖІНОЧИХ СЕРДЕЦЬ НА БЕРЕГИ БОСФОРУ?

Напевне, читацькому загалу не варто особливо відрекомендовувати героя публікації. Лауреат міжнародних і всеукраїнських премій Ігор Павлюк, уродженець Волині, автор резонансних книг поезії і прози, літературознавець, мандрує зазвичай у трикутнику Київ – Львів – Остріг. У столиці він працює старшим науковим співробітником академічного Інституту української літератури. У місті на берегах Дніпра очолює й об’єднання поетів. А в центрі Галичини мешкають обидві доньки і дружина, доцент Львівського держуніверситету імені Івана Франка. У галицькому П`ємонті він закінчив з відзнакою славетний ВНЗ, а після захисту дисертації теж свого часу викладав(на факультетах журналістики і філології). Нині свій дар улюбленець студентства сповна втілює у життя в Національному університеті «острозька академія» – відродженому найдавнішому українському виші.
Але ж при чому тут найбільше місто Туреччини? Звісно, Ігор Павлюк вряди-годи виходячи за межі згадуваного «трикутника», відвідує дорогі йому Луцьк, Окорськ і Луків (Мацеїв). Але що привело знавця жіночих сердець до п’ятнадцятимільйонного мегаполісу на берегах Босфору? В єдине у світі місто на двох континентах: у Європі та Азії. У місто, яке мало стільки імен, – Візантія, Константинополь, Царгород, Стамбул. Туди ще в першій чверті шістнадцятого століття привезуть човном-фелюгою українку Настю Лісовську, яка відтак стане Роксоланою – дружиною самого султана Сулеймана Пишного. А по її смерті турки поклонятимуться пам’яті доньки священика із прикарпатського Рогатина.
Та все-таки як узгодити зафіксовані фотооб’єктивом стосунки Поета і Султанші? Серед «винуватців» – Герой України Павло Загребельний, автор роману «Роксолана», актриса Ольга сумська, яка вживалась в роль дружини султана у серіалі Бориса Небієрідзе «Роксолана», голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський.

ТЕМА КРОВІ

Розповідає Ігор Павлюк: «А найперший винуватець нашої стамбульської епопеї – турок Омер Дерманджі. Він, кандидат філологічних наук, працює на кафедрі тюркології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Омер переклав із української на рідну мову роман Павла Загребельного. Презентацію проводили на міждержавному рівні. Українську сторону репрезентували і міністр культури Ігор Ліховий, і голова НСПУ Володимир Яворівський. І секретар письменницької організації Володимир Соловйов. Мене, як і актрису Ольгу Сумську, співака Віктора Павлика, також запросили до нечисленної української делегації. Сам Павло Архипович (Загребельний. – В.В.) не міг приїхати через вік та стан здоров`я.
Оскільки Ігор проживав у п’ятизірковому готелі, то обслуга сприйняла його за українського магната. Вночі, коли на аркуш лягали поетичні одкровення, – раптовий дзвінок. Відчиняє двері, а там усміхнені красуні турчанки із візочком, на якому – гора всіляких пахуче-збуджувальних мастил. Спершу пропонують зробити масаж... Одне слово, кожен «міг брати від Туреччини стільки, скільки хотів і скільки міг».
Спілкуючись з жінками й дівчатами під час вранішніх прогулянок Стамбулом (місцеві жителі кажуть Істамбулом) і вслухаючись у тишу Дівочої вежі, Топкапи (дому радості – гарему султана), Павлюк дедалі більше переконувався, що турчанки й українки надзвичайно схожі. «У нас так багато спільної крові, – розмірковує він. – Цей процес поріднення триває десь із п’ятнадцятого сторіччя. Місцеві жінки й дівчата – зі слов’янськими виразами облич... Я дивився на хвилі й пригадував колись прочитане, що склад морської води ідентичний складу плазми крові. Тож Чорне море з’єднує Туреччину й Україну, наче спільна кров».

«НА СОЛОНІМ МОРІ ЧОРНІ ШРАМИ»

Серед тих урядовців, гідів, перекладачів, що зустрічали й супроводжували делегацію, було багато чоловіків, які одружені з українками. Під час розмов зазвичай ввічливо оминалося, що «колись наших землячок захоплювали і везли сюди, а тепер вони самі їдуть». А дійство з інсценізацією зустрічі султана і Роксолани (її образ чудово втілювала Ольга Сумська) відбулося в самому палаці Сулеманіє. «Це одна зі святинь не лише для турків, а й для всіх мусульман, – каже Ігор. – Там зберігаються особисті речі пророка Магомета (Мухамеда), султанів, зокрема й чоловіка жінки, що стала національною героїнею для багатьох турків та українців».
А відтак Ігор Павлюк та Ольга Сумська блукали вулицями древнього міста. «Ні, наші стосунки, – випереджує він вірогідне запитання, – суто дружні. В Істамбулі актриса перебувала разом із чоловіком, донькою тонею. Ми читали вірші, думали про долі українок, про те, як тепер у мусульманській Айя-Софії, що колись був головним православним храмом, поєднуються і християнські, й ісламські пам’ятки». Не оминали й долі тієї, романом про яку (стотисячним тиражем) тепер зачитуються турки. А повітря неначе відлунювало словами Павла Загребельного: «Чорні чутки вирували навколо Роксолани... Думала про свій народ. Тисячі літ він жив на плодючій прекрасній землі. Розметаний по широких степах, між велетенськими ріками й лісами, розірваний між нападниками, загарбниками, володарями, без міри, без пуття, без віри, але єдиний і дружний, дужий і добрий... Несподівано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дівочий голос».
Тим часом долинали різномовні різнотональні голоси. У цьому багатомовному плетиві – й солодкуваті та гіркі сповіді новітніх добровільних роксолан, і зізнання Віктор Павлика, що його пісня тепер більше знана в Туреччині, ніж в Україні, де беззастережно панує російська попса... «Ось турчанка з чайними очима. І Айя-Софія... інший бог. Муедзин голосить, мов причинна. Тяжкокилимово. Древньо, бо Крові тут слов’янської багато... Роксолана... зорі... козаки. І під крильми хмаровиння ватне. І над крильми далечі віки, – писатиме Ігор Павлюк у салоні лайнера, зазираючи у власну душу і живучи вже спогадами. – Істамбул... У нім немає тіні. А базар – як п’ять століть тому. Літо, літо... а душі осінньо... І самотньо. Хочеться в корчму. Тож немов з повітряної ями. Я мовчу, хоч голос – як вино. На солонім морі чорні шрами. Біле дно».


Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). – 2006. – 3-9 серпня.



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні