укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44608, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2010.10.25


Більченко Євгенія

ДО ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ТВОРЧОСТІ (іронія як чинник поведінки поета)






У статті на основі методології феноменології та герменевтики здійснюється культурологічна інтерпретація поетичної творчості. Застосовуючи широкий емпіричний матеріал, автор розкриває сутність феномену іронії як ознаки соціокультурної поведінки поета та демонструє шляхи подолання породженого нею релятивізму через діалог.
Ключові слова: феноменологія, герменевтика, інтерпретація, іронія, трагедія творчості, релятивізм, діалог.
В статье на основании методологии феноменологии и герменевтики осуществляется культурологическая интерпретация поэтического творчества. Используя широкий эмпирический материал, автор раскрывает сущность феномена иронии как признака социокультурного поведения поэта и демонстрирует пути преодоления порожденного ею релятивизма посредством диалога.
Ключевые слова: феноменология, герменевтика, интерпретация, ирония, трагедия творчества, релятивизм, диалог.
The article deals with the culturological interpretation of poetry creation on the base of the methodology of phenomenology and hermeneutics. Using wide empiric material, the author exposes the essence of the phenomenon of irony as the feature of the sociocultural behavior of poet and demonstrates the ways of overcoming of relativism, provoked by irony, across dialogue.
Key words: phenomenology, hermeneutics, interpretation, irony, tragedy of creation, relativism, dialogue.
Проблема творчості як інтимно-особистісного і водночас трансцендентального виміру людського буття, її глибинної сутності, що несе в собі знчну долю апофатизму, світоглядних механізмів творчого процесу, втілених у специфіці картини світу автора-творця та її об’єктивації в комунікативних стосунках із читачем (критиком, інтерпретатором, співавтором), – належить до числа ключових проблем екзистенційно та антропологічно спрямованої філософської думки. В історико-філософському процесі склалися два основні дискурси аналізу творчості як піднесення над природною зумовленістю людської волі та поведінки: назвемо їх умовно класичний та некласичний. Класична парадигма творчості визначає останню як вищу форму саморозвитку соціальної матерії, виражену у ґрунтованій на відповідальності свободі, реалізація якої призводить до появи нових культурних форм, точніше кажучи, – до оформлення буття шляхом внесення структури в матерію, її оборобки актом духу (Платон, Аристотель, Б. Спіноза, І. Кант, Г. Фіхте, К. Маркс та ін.). Головними характеристиками творчості, відтак, постають її раціональність, телеологічність (розумна доцільність), благість, соціальна природа, єдність всезагального й одиничного начал. Некласичний дискурс творчості, навпаки, акцентує увагу на таких її особливостях, як: ірраціоналізм, безпередумовність (архетип Ніщо, або «значуща відсутність»), крайній суб’єктивізм, плюралізм та релятивізм. Творчість зближається з категоріями «аскези» (А. Камю), «інтуїції» (А. Бергсон), «свободи» (М.О. Бердяєв), «драйву» (З. Фрейд) – тобто, з поняттями, які фіксують маргінальні особливості буття людини в культурі, усвідомленого як екзистенція, напружений духовний пошук шляхів звільнення від природно-суспільного детермінізму.
Якщо класичний дискурс творчості, із притаманними йому універсалізмом та есенціалізмом, спрямовує свої пошуки на виявлення фундаментальних механізмів її здійснення як сутнісної характеристики людини у процесі дотримання нею наслідувального центрованого культурного стилю як зразка для деміургічного «виготовлення» творчого продукту (мімезис, техно), то некласична парадигма, принципами якої є партикуляризм та екзистенціалізм, обмежується феноменологічною фіксацією конкретної багатоманітності одиничних творчих актів, що утримують індивідуальний пограничний досвід творця (поезис).
Компаративний аналіз класичного та некласичного дискурсів творчості спонукає до пошуку компромісних шляхів її осмислення, одним із яких є культурологічний підхід, зразок прикладного дослідження у межах якого ми пропонуємо в нашій роботі. Культурологія, виходячи із притаманної їй діалогічної методології, намагається поєднати в осмисленні творчості класичне універсальне й некласичне партикулярне, зовнішнє та внутрішнє, загальне та одиничне начала, інформаційно-семантичний та екзистенційно-феноменологічний аспекти, вимір творчого акту і творчого продукту, поезису і мімезису тощо. Пригадаймо з цього приводу міркування О. Блока про тріадичну періодизацію процесу творчості: трансцендентальне натхнення (творчий акт, поезис) як залучення до безначального хаосу Ніщо, що вимагає усамітнення, духовної свободи, втечі від дійсності, ізоляції та аскези; втілення натхнення в іманентну майстерну форму, обробка та завершення твору (творчий продукт, мімезис і техно); привнесення готового твору у світ буття через зіткнення автора-творця із соціальністю [1: 406], яка намагається регламентувати його свободу, але водночас існує за його рахунок. Культурологічний аналіз феномену творчості, здійснюючи феноменологічне «епохе» (утримання) щодо її трансцендентальних вимірів, зосереджує свою увагу насамперед на ціннісно-смисловій проблемі індивідуальності творця у континуумі культури, його співвідношення з Іншим (читачами), його приналежності-протилежності (інтеграції та ізоляції) щодо суспільного життєсвіту, двоїстість буття в якому нерідко переживається як трагедія.
Мистецька і, зокрема, поетична творчість у зазначеному контексті постає як один із найбільш репрезентативних об’єктів культурологічної інтерпретації. Стихія мови і звуку, яка складає базовий матеріал для створення поетичного образу, орієнтує на архетип «слухання» у сприйняття Одкровення (згадаймо індійську йогу), що автматично включає поетичну творчість в дискурс інтерсуб’єктивної комунікації, взаємопроникнення смислів, діалогу. Інтерсуб’єктивна природа поезії як своєрідного мистецтва «звернення» (термін М.М. Бахтіна) –  діалогу між автором і читачем, якому автор приписує свої якості і через якого він пізнає власну самість – сприяє утриманню у межах поетичної творчості архетипу «religare» – своєрідного прообразу релігійного зв’язку, виявленого у прориві до «провіденційного співбесідника» (О. Мандельштам). Власне, саме цим можна пояснити катарсичний ефект поезії, що запускає в дію механізми зараження, занурення, співпереживання. Релігійність поетичної творчості, позбавляючи останню надмірного утилітаризму, тим не менш, утримує її також і від естетичного редукціонізму, робить поезію не байдужою долі суспільства, оскільки спрямовую на духовне очищення і становлення особистості.
У контексті інтерсуб’єктивної, діалогічної природи поетичної творчості особливий культурологічний інтерес становить феномен суспільної поведінки поета як своєрідного тексту («вчинок як текст» у М.М. Бахтіна), інтерпретацію якого ми ставимо за мету здійснити у даній роботі. Причому реалізація даної мети здійснюється через три основніі завдання:
1.   Розкрити елементи девіантності, децентрації, відхилення від норми в моделі поведінки поета як культурного тексту.
2.   Охарактеризувати феномен іронії як вияв індивідуалістично-децентрованої моделі поведінки суб’єкта поетичної творчості; розкрити сутність поетичної іронії як форми вияву проблеми «трагедії творчості»          (М.О. Бердяєв).
3.   Продемонструвати шляхи подолання релятивації як наслідку радикального іронізування через цінності толерантності та діалогічності.
У якості методології дослідження застосовуватимемо апарат феноменології та герменевтики як парадигм діалого-культурологічного та семіотично-семантичного спрямування, які орієнтують на процес інтерператції («розуміння») смислів життєсвіту культури. У якості констатаційного емпіричного матеріалу наведемо приклади із сучасної поезії України, яка, на нашу думку, кореспондує з основними архетипами світової та яскраво ілюструє вищезгадані смислові ряди.
Почнемо з реалізації першого завдання. Характерною ознакою публічної поведінки автора поетичного твору є відверта театралізація, що нерідко (переважно в колі критиків) сприймається як «самореклама» або «позування», але de fakto приховує прагнення перетворити кожен акт буття в культурну дію, знак, символ, який виконує репрезентативну функцію щодо смислового ряду твору та є його ілюстративним підтвердженням. Базовою складовою театралізації стає несвідоме або свідоме порушення поетом загальноприйнятого культурного патерну, Центру – децентрація, яка, будучи флуктуативним відхиленням від норми, своєрідним виявом контркультурної тенденції, тим не менш забезпечує цілісність життєтворчості митця: так, в некласичному дискурсі поезії досконалість вірша повинна містити певну  «неправильність» (термін М. Гумільова) [2] – момент свідомого порушення автором правила, замаскованого під несвідомий порив або захоплення пристрастю (так званий «розпутний сонет», «невихований вірш» у Марини Цвєтаєвої або, за В. Висоцьким, «навмисна примітивізація»). Така «неправильність» передбачає напружене перевідкриття і пошук суб’єктивно непередбачуваних цінностей і форм реалізації особистості. Відсутність же напруження чревате загрозою перетворення творчого процесу у легковажно-розчароване ставлення до історичної дійсності, втілене у «ковзанні» поверхнею плюральних і релятивних культурних норм. Навпаки, посилена моральна рефлексія у творчості призводить до виокремлення онтологічного ядра культури (універсальних смислів), що складає незмінний стрижень бурхливої історичної «текучки». Поетична творчість, отже, мимоволі нагадує біблійний архетип творення світу з нічого (креаціонізм), оскільки попередній матеріал її у вигляді елементів культури, що цитуються і комбінуються, виявляється невизначеним, а результати – непередбачуваними і довільними.
У зв’язку із цим перейдемо до реалізації другого завдання дослідження. Яскравим виявом «аномальності» поетичної поведінки є така її символічна риса, як іронія – насмішка над вадами соціокультурного буття та над власними слабостями (самоіронія як вищий вияв іронізування). Через внесення іронії творчий суб’єкт реалізує індивідуальну свободу, яка, тим не менш, не має відношення до ніцшеанської сваволі «надлюдини», але завжди передбачає трансцендентальний прорив за межі соціальності у царство духу. Іронія виражає ключову подію екзистенції митця – «трагедію творчості» (термін М.О. Бердяєва). Насмішка є змученим маскуванням стану «незадоволення культурою» (З. Фрейд) – страждання, заподіяного конфліктом між нормативністю та особистісними потребами творця.
Трагедія творчості пов’язана із буттям поета в світі культури, яка, існуючи за рахунок творчого акту, тим не менш, обмежує екзистенційність творця раціонально-технократичною регламентацією з боку правил виготовлення творчого продукту (норм академізму, патернів імоделей поведінки, «законів жанру» тощо). Невідповідність, яка виникає між творчістю як свободою та соціальністю як детермінізмом, зовсім не означає анархізму творчості. Трагедія творчості М.О. Бердяєва, яка дала поштовх її некласичному розумінню, – це не конфлікт моральності з егоїзмом, норм культури з аморальними бажаннями Я. Це – протиріччя між соціальним та особистісно-духовним початками буття. Моральність тут лежить не в царині суспільного, а в царині особистісного. Натомість суспільне пропонує усереднений та раціоналізований варіант моралі, знеособленої до буржуазного розсудку, а відтак – дискредитованої та спотвореної. Внутрішня свобода, особистісне начало в творцеві, суперечать нормам культури і суспільства в аспекті не моральності, а в аспекті соціальності, легалізованої в догматичним твердженнях офіційної моралі. Більше того: протестуючи проти офіційної легальної моралі, митець тим самим виявляє вищий ступінь духовності – внутрішньої, інтеріоризованої моральності, якою опосередковується його свобода. У противному випадку, свобода переросте у сваволю, звільнення – в анархію, що за суттю своєю постає зворотнім виявом детермінізму – поневоленості особистості власними вітальними потягами (згадаймо з цього приводу вірш Марини Цвєтаєвої про свободу, де остання постає в двох іпостасях: як «Прекрасна дама» та як «вулична дівка» тощо).
Іронізування, отже, виявляє двоїстий характер конфлікту між особистістю та спільнотою, обумовлений ситуацією, коли на стандарт культури здійснюють тиск два чинники: нижчий, пов’язаний з варварськими устремліннями Я, та вищий, пов’язані із трансцендентально-духовними його пориваннями. Інша справа, що профанна свідомість нерідко ототожнює ці два чинники, змішуючи у своїх редукційно-стереотипних уявленнях варвара і творчого генія, які однакою мірою не приживаються до культури. Звідси – поширення повсякденних стереотипів богемної поведінки як девіантної, «хуліганської», нерідко підтримуваних самими митцями як свого роду імітація, уподібнення вульгарному заради його критики із збереженням сатиричної авторської дистанції – епатаж, позування, або, застосовуючи сучасну сленгову мову, «стьоб» (згадаймо твори С. Єсеніна, В. Висоцького, рок-культурна поезію, наприклад, твори О. Башлачова, постмодерні тексти, зокрема Ю. Андруховича та О. Ульяненка, філософсько-естетичні міркування У. Еко про «високоброву низькобровість – низькоброву високобровість»). Яскравою ілюстрацією іронічної самотності постає образ» «Степового вовка» (Гаррі Галера) з однойменного роману філософа і письменника Г. Гессе – специфічного культурного суб’єкта, що є частковим втіленням особистості іншого видатного німецького мислителя – Ф. Ніцше.
Знаменитий постмодерністський «стьоб» як втілення іронічно-грайливого світовідчуття художника, що став невід’ємним атрибутом сучасного мистецтва і богемного стилю життя, є яскравим підтвердженням проблеми змішування в іронізуванні сакрального і профанного образів культури. У київського поета контркультурної традиції Юрія Крижанівського:
Поэты – редкие придурки [3: 7].

І тут же – відверта алюзія на символіку «Степового вовка»:

Кто-то кричал ему, будто зверь он,
Кто-то перечил: «Не зверь он, – птица!»
В остервеневшей волне истерик
Чьи-то хмельные плескались лица…

Вдруг – тишина. Клавикорды смолкли,
Долго парил еще дух прелюдий
И увидал он Степного Волка
В зеркале серах дождливых будней [3: 63].

Це форма протесту, заснована на іронії і сатирі, що часто несуть умонастрої релятивізму і нігілізму, ставлячи себе по той бік добра і зла, заперечуючи усі форми обов’язку і всі прихильності як множинні й відносні.  Тотальне іронізування може викликати стани екзистенційного страху, тривоги, відчуження і, зрештою, – кризи ідентичності. Подібна іронія схожа на п’яну істерію, інерцію якої неможливо зупинити у її екзальтованому змішуванні високого та низького. Показовим з цього приводу є вірш «Bad company» Юрія Андруховича, де лайливими образливими атрибутами наділяються сакральні персоналії національної культури, постаті яких перетворилися на своєрідні міфопоетичні фігури, канонізовані у межах офіційної догматичної моралі:
Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки [4].
Читаючи цей шокуючий текст, важко провести смислову межу між висміюванням автором фарисейської моралі з її схильністю до ідолопоклонства, яке шляхом канонізації музейного артефакту знищує живу «душу кульутри» (О. Шпенглер), висміюванням ворожого цій моралі постсучасного нігілізму у ставленні до історичної спадщини – та висміюванням власне цієї спадщини.  
Але саме екзистенційне напруження, яке приховує іронічний синдром, розкриває глибинний морально-духовний підтекст даного стану як втілення трагедії творчості, «смертельної зраненості» (вираз М.О. Бердяєва) митця суспільними сурогатами моралі, конфлікту індивідуальної духовності із наслідувальним середньостатистичним культурним стилем. Наведемо приклад із поезії Сергія Жадана, де створюється своєрідний синтетичний образ героя-одинака, що вбирає в себе сакральні та профанні риси:
Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри [5].
У результаті виявляється, що насправді така іронія є змученою бравадою, за якою приховуються біль, відчуження і самотність, екзистенційна незадоволеність соціальною несправедливістю, рутиною і продажним офіціозом: «Не слушайте нашего смеха, слушайте ту боль, которая за ним. Не верьте никому из нас, верьте тому, что за нами. Если же мы не способны явить нам то, что за нами, то, чего хотят и ждут иные из    нас, – отвернитесь от нас скорее. Не делайте из наших исканий – моды, из нашей души – балаганных кукол, которые таскают на потеху публике по улицам, литературным вечерам и альманахам», – писав О. Блок [1: 337].
Така іронія нагадує про архетипи культурної самосвідомості романтизму з притаманним для неї індивідуалістичним піднесенням героя над світом повсякденної «міщанської» рутини: У Юрка Іздрика – аж в зовсім не оптимістично-патріотичній поезії, присвяченій рідному місту (Станіславу- Івано-Франківську):
Це місто з піною трави на устах, —
жерці, деміурги, повії, —
я без охорони. Я в їхніх руках.
Тут ризик у будь-якій дії:
тут злочин — зітхання, а дихання — гріх,
а, отже, я втрапив в тенета.
Як регіт пекельний, приятельський сміх
лунає із уст екзегета [6].
Грайливе обігрування фольклорних образів, що є традиційним втіленням космічного порядку, приховує амбівалентне ставлення – насмішку над пейзанством і страждання, викликане риторичним зловживанням образом батьківщини. У постмодерної поетки Євгенії Чуприної:
А за селом співають п’яні москалі,
Вони кричать, що їх усе дістало,
І баба Мотря переховує знов сало.
Завжди так тихо в українському селі! [7]
Зазначене підводить до реалізації третього завдання нашого дослідження – пошуку шляхів подолання релятивації та кризи ідентичності як наслідків іронізування. Щоб позбавити творчість неминучої поверховості, яка слідує за іронічністю, необхідно поєднати іронію одинака із серйозністю спільноти. Таке поєднання можливе лише через одухотворення, через моральність, діалогічність і любов, яка є подоланням егоцентризму заради порятунку індивідуальності (формула В.С. Соловйова, яку О. Блок вважає однаковою мірою «банальною» і «священною», оскільки її легкість зрозуміти найскладніше [1: 337]). Митець є суб’єктом діалогу і джерелом любові. Відтак, через категорію іронії ми виходимо на рівень усвідомлення взаємозв’язку між творчістю та діалогом. Бердяєвська  «трагедія творчості» – конфлікт між зовнішнім і внутрішнім початками буття: свободою та соціальністю, універсальністю та партикулярністю,  індивідуальністю та колективізмом, особистістю та культурою, творчим актом і творчим продуктом, екзистенційними пориваннями творця (поезис) та культурним стандартом (мімезис) – є нічим іншим як протиріччям між Я та Іншим, або, у вимірі теорії ідентичності, між сконструйованою (особистою, полікультурною) та приписаною (груповою, монокультурною) ідентичністю. Трагедія творчості, отже, фіксує початок появи образу Чужого, яким в очах митця, поета виступає суспільство, а в очах суспільства – митець. Відомо, що трагедія творчості частково знімається через символізацію – опредмечення духовних інтенцій творця у створених ним текстах культури. Символізація ґрунтується на герменевтичному ставленні до світу феноменальної дійсності як до знакової системи, що підлягає декодуванню через «вживання», «занурення», «проникнення». На мові філософії діалогу це означає: протиріччя Я та Іншого долається через інтерпретацію Чужого, спробу його «розуміння», яким постає дешифровка символіки буття.
У ході даного тлумачення, причому на найбільш складному його етапі, в кризовій прикордонній ситуації виклику, з’являється Третій – Істина буття, Абсолют, сакральне, – яке художник виражає через текст і передає Читачеві як Іншому. Показово, що конфліктні моменти у взаємодії суб’єктів не тільки не позбавляють їх спілкування ефективності, але й полегшують діалог: у кризовій ситуації в «сферу між» (семіосферу, інтерсуб’єктивний континуум) на поверхню культурної свідомості «спливають» гени-архетипи культури, які утворюють ядро Третього. Третій займає центральну позицію у дискурсі спілкування, навколо якої «розташовуються» його учасники. У творчому процесі таким Третім стає текст культури, що несе істину буття, втілює його смисловий образ, одухотворений розумом (Логосом), зрештою – сакральне. Звідси – важливість дослідження суб’єктів творчого процесу – Автора і Читача, специфіки зустрічі їх внутрішніх світів. У некласичному розумінні творчості, яке є похідним від некласичного розуміння буття, Читач відіграє не менш важливу роль, ніж Автор, оскільки саме буття постає не як тотальний простір картезіанського суб’єкта мислення, а як перебування на межі з Іншим. Тому аналіз творчості в некласичному дискурсі виходить на рівень співтворчості та діалогу в дискурсі тексту.
Здійснимо стислі висновки із сказаного. Культурологічний аналіз поетичної творчості ґрунтується на погодженні класичного (універсалізм, есенціалізм) та некласичного (партикуляризм, екзистенціалізм) її дискурсів. У контексті культурологічного підходу пріоритетом дослідження є фіксація творчості як символічної діяльності автора-творця у життєсвіті культури, в аспекті виходу творчого продукту в соціокультурну практику та особивостей взаємодії суб’єкта творчості із суспільним оточенням, – взаємодії, що нерідко постає як діалог-конфлікт («трагедія творчості»).
Яскравим виявом діалогу автора і читача твору є поетична творчість, що має виразну інтерсуб’єктивну природу, характеризується екзистенційною спрямованістю на співбесідника, реального або історичного. Дана спрямованість реалізується як у смисловому полі тексту, так і в символічному просторі поведінки поета, що феноменологічно та герменевтично інтерпретується як текст.
Характерною ознакою тексту поведінки поета є схильність до іронії, яка віддзеркалює трагедію творчості, – конфлікт між свободою і соціальністю, індивідуальною духовністю та суспільною мораллю – ключову екзистенційну подію буття митця у життєсвіті культури. Імітації профанного, «некультурного», «варварського», що нерідко супроводжують процес творчого іронізування («стьобу»), несуть глибинний смисловий етичний підтекст, але, при подальшій радикалізації, можуть призводити до кризи ідентичності та нігілізму.
Подолання негативних наслідків мистецької іронії здійснюється через зняття конфлікту художника із соціальною дійсністю шляхом діалогу з читачем твору як своєрідним «співавтором» у символічному просторі тексту. В ході даного діалогу обидві сторони – митець (Я) і культура  (Чужий, Інший)  – в ідеалі виходять на рівень розуміння Третього як абсолютного виміру буття, повертаючи поетичній поведінці її базову потенцію – здатність до пізнання сакральної істини, що є смисловим ядром поетичного твору.

ЛІТЕРАТУРА
1.   Блок А.А. И невозможное возможно…: Стихотворения, поэмы, театр,            проза // Александр Александрович Блок ; [сост. В. Енишерлов]. – М.: Молодая гвардия, 1980. – 430 с. – (Б-ка юношества).
2.   Гумилев Н. С. Жизнь стиха / Николай Степанович Гумилев // Там же. -              С. 193-201.
3.   Крыжановский Ю.В. Виночерпий. Сборник стихотворений. – К.: КМЦ «Поэзия», 2009. – 108 с.
4.   Андрухович Ю. Bad company / Юрій Андрухович // Поетичні майстерні. Вірші, проза, аналітика, огляди. –  Режим доступу до ресурсу: http://maysterni.com/publication.php?id=6995
5.   Жадан С. Будда сидів на високій могилі… / Сергій Жадан // Поетичні майстерні.  Вірші, проза, аналітика, огляди. –  Режим доступу до ресурсу: http://maysterni.com/publication.php?id=40230
6.   Іздрик Юрко. Станіслав і 11 його визволителів / Юрий Издрик // ЛИТЕР.NET. Геопоэтический сервер Крымского клуба. – Режим доступу до ресурсу: http://www.liter.net/=/Izdryk/stanislav.htm#
7.   Чупріна Є. Завжди так тихо в українському селі! / Євгенія Чупріна // Poezia.org. Поезія та авторська пісня України. – Режим доступу до ресурсу: http://poezia.org/ua/id/4159/personnels





Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні