Опублiковано: 2012.04.01
Уляна Наморавна
ПРО ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ ІГОРЯ ПАВЛЮКА
ВСТУП
Дуб без кори
…Чоловік, що є сильним і водночас ранимим, відкритим та здається… вільний… Той, що курить люльку лише якийсь рік, йому ж подобається той запах кальянного диму, подобаються всі пори року, бо, хоч вирішив для себе – що «немає хорошої політики та поганої погоди», все ж справжній поет любить теплу весну та сонячну осінь. Той самий, що має безліч друзів та прихильників, але не боїться самотності; він знає що таке ніж у спину, знає як це болить… Він витривалий і розуміється на красі, любить жінок і відверто про це говорить. Він той самий, котрий вже давно відчув смак справжнього кохання, адже кожне кохання, котре стукає у двері, здається найсильнішим та останнім… Йому двічі являлася любов, а насправді закохувався з п'ятирічного віку, і тоді все було по-справжньому (ніби у кіно), тільки телевізора тоді й близько не було. А тепер він сидить в Інтернеті, знає що таке Facebook та інші інтернетні штучки, про нього пишуть і він відомий; у нього за плечима двадцять вісім книжок і : Народна Шевченківська премія (Залізний Мамай) (2008), літературні. премії ім. Василя Симоненка (1995) та ім. Богдана Нечерди (2001), міжнародна літературна премія “Тріумф” (2004), ім. Маркіяна Шашкевича (2005), міжнародна літературна премія ім. Григорія Сковороди „Сад божественних пісень” (2005).
Вічно закоханий, бо завжди відчуває смак закоханості і згадує ту маленьку Лесю, котру так сильно любив у першому класі. Вона була вищою за поета, з аристократичної сім'ї і так само добре вчилася. А потім була ще Маша у восьмому класі… Пізніше – доросле життя: Петербург, тюрма…
З усмішкою тепер говорить поет про часи, коли був «зеком». Йому тоді виповнилось сімнадцять і його відправили працювати разом з іншими «зеками» на виправних роботах.
Він називає себе деревом без кори, бо дуже відкритий для всіх, що доволі часто йому заважає у житті…
Улюблене його кредо: « Живи як хочеш, але не заважай іншим».
Любить домашніх тварин, бо в дитинстві вдома їх було дуже багато: котики, песики, корів доводилось випасати, та що там, головне, що на природі. Каже, що він «природній хлопець». Любить коней. Осідлав їх з восьми років, та після того, коли впав з коня, наполоханого машиною, більше не їздить верхи, хоч каже, що коли доведеться, то зробить це з радістю.
Має двох доньок і пишається ними. А старша донечка Надія – та, що завжди є оберегом домашнього вогнища за відсутності дружини Людмили:
Отут закусиш яблуком вишнівку,
Запахне сіном… жінка затремтить –
І через даль тобі народить дівку,
Як пісню, без якої не прожить.
Романтик у темно-зеленому пальті з сумкою через плече, набитою паперами, з неодмінною люлькою, яку завжди носить біля себе…
Придивіться добре, може це якраз повз вас пройшов той. Так, той самий – Ігор Павлюк.
«Ігор Павлюк – не декоративно-декларативний патріота, яких, на жаль, вельми рясно вродило на суверенному полі. Найурожайніше – з учорашніх наглядачів за «націоналістами», ревних служок радсистеми, яку сьогодні найревніше ж і клянуть та обпльовують. Поет із таким напруженим життєписом і досвідом просто не міг опуститися до рівня кон’юнктурників, позаяк у нього тривка пам’ять на добро. Відтак, не ностальгуючи за вчорашнім, Павлюк однак не горює потоптом по минулому і не забуває об тім добрім, що дало йому, сироті, можливість не виживати, а жити повноцінним життям. До його честі, він пам’ятає добро не в загальниках, а персоніфіковано, з конкретними іменами. А вдячність – це і є та станова риса, яка засвідчує в чоловікові глибоку кореневу систему, його підзвітність перед батьками, общиною, Вітчизною. І в цьому сенсі – Ігор Павлюк патріот не про людське око, а у своїй органіці, в ділах і помислах своїх:
Стареньке Сонце гляне з-під руки,
Душа складе своєму тілу крила.
Я сотні раз проходжу крізь віки –
І сотні раз мені земля ця мила.
Муж не торгує своєю любов’ю до материзни, не дрібнить її з мітингу на мітинг. У Павлюка не знайдемо щохвилинних, надривних присягань Україні: його єство ніяковіє за деяких своїх молодших і старших колег, котрі перевели золото справжніх почуттів у знецінені асигнації словес, яких уже не беруть навіть на здачу.» [4]
«Окремі твори Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською, японською мовами. Перекладає з рос. та англ. мов. Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Чимало віршів стали піснями.» [2]
Борис Олійник говорить: «Перебутого та пережитого Ігорем Павлюком за вмістом і змістом вистачило б на кілька бухгалтерських розважливих осіб.
За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі, такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи — Україна, мати, отець, рідна земля, — які не надаються на торги. Бо — вічні. І в цьому — крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно».
Микола Вінграновський: «Ігор Павлюк — поет, у якого нема зазору між словом і серцем».
Павло Загребельний: «Ігор Павлюк – поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі»
Роман Іваничук: «Справжня, не штукарська література, котра, як бачиться, прийшла»
Роман Лубківський: «продовжуючи справу шістдесятників, Павлюк українізує космос»
Іван Дзюба: «Завжди захоплююсь різнобічністю трудів і продуктивністю Ігоря Павлюка... Пекучі афоризми, як згустки болю... гротеск із гротесків життя...»
Володимир Базилевський: «Заждалися на поета шабельної вдачі»
Микола Жулинський: «Про патріотичне Ігор Павлюк пише без іронії...»
Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Микола Петренко: «позатромбове пульсування»
Валерій Ілля: «А тим часом з Божим деревом полину в очах ходить світом поет надприродної сили переживання… З такою душею ― і на зорях привітають»
Народний художник України Іван Сколоздра: «Поезію Ігоря Павлюка я відкрив для себе, як колись відкрив Миколу Вінграновського, Ліну Костенко... це істинно український національний високоталановитий поет»
Микола Жулинський: «Для поезій Ігоря Павлюка властива якась філософська затятість на пориванні відкритись глибше, ніби це можливо в поетичному самовираженні… Хочеться вірити, що «алергія на вічність»(Ігор Павлюк) ― щирий нігілізм самокритичної генерації, як і те, що про патріотичне Ігор Павлюк пише без іронії…»
Павло Загребельний: «Ігор Павлюк — поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі».
Валерій Ілля: «А тим часом з Божим деревом полину в очах ходить світом поет надприродної сили переживання… З такою душею ― і на зорях привітають».
Михайло Осадчий: «Вчитуєшся у вірші Ігоря Павлюка ― і ще раз вториш собі подумки: таки бути. БУТИ УКРАЇНІ.»
«Дослідження творчості Ігоря Павлюка, як не дивно, обмежується лише численними рецензіями на окремі твори та книги, передмовами, відгуками та літературними портретами. В контексті вищезгаданих літературознавчих жанрів про автора писали І. Ольшевський, М. Якубовська, Б. Олійник, Р. Лубківський, О. Вертіль, С. Дзюба, В. Базилевський та ін. На прикладі творчості І. Павлюка досліджували також культурологічні аспекти, наприклад, у роботі Є. Більченко «Культурологічний аналіз моделі космосу у поетичній творчості». [7. ст.17]
Об'єктом нашого дослідження в основному стали вірші з книг як «Магма», «Стихія» та «Лірика».
Предметом – закодована в них особистість автора, яку хочемо осягнути й подати в жанрі літературного портрету (завдання роботи).
Асистуючи функцію відіграватиме живе спілкування з поетом, почуте з його уст, тобто «авторизоване» безпосередньо.
Робота складається зі «Вступу», «Висновків» і двох розділів «Основної частини»: І «Поет із напруженим життєписом ( штрихи до біографії І. Павлюка) »; ІІ «Поезія, котра дихає реальним життям».
І
Поет із напруженим життєписом ( штрихи до біографії І Ігоря Павлюка)
Ігор Павлюк народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині 1 січня 1967 року. «… Бо хто ж іще, як не волиняк, може написати про свою землю з таким пронизливим відчуттям?» [8. ст. 8]
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля…
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Його народження символізує сама дата. Це початок релігійного свята, що несе радість людям, голосить про створене добро. Мати Надія Олексіївна Вовкотруб (Павлюк) померла через десять днів після народження сина. Це сталося від зараження крові, як стверджує сам Ігор Павлюк, через вину лікарів. Її можна було врятувати, але запізно спохватилися. Висока температура, що подекуди доходила до 40° С, не викликала ні в кого трагічних підозрінь. Все спирали на недавні роди ніби таке може бути. У святковій суєті маленький Ігор поступово втрачав матір. Коли лікарі повідомили діагноз Надія усе зрозуміло: вчилася у медичному училищі в Луцьку. На той час вчителювала в школі-інтернаті (закінчила педучилище, вчитель молодших класів), була молодою та енергійною, завжди ввічливою та усміхненою, душею компанії…
Згадуючи батька Ігор Павлюк говорить, що той наділений рідкісною зовнішністю. Такої комбінації, він практично не зустрічав: смаглявий, гарної постави, чорнявий, волосся легко завивалося у кучері та синьоокий. Сам же Зиновій Якович Павлюк працював інженером у колгоспі.
Після материної смерті виховувався у діда й баби по материнській лінії – переселенців із Холмщини.
Найважче переживав цю смерть батько померлої. Він прагнув померти разом з нею, на похороні кидався у яму, де мала спочити його кровинка. Іноді ночував на цвинтарі. Йому було самотньо без доньки. Передчасно посивів.
Сам Ігор не відчував себе сиротою. Дідусь із бабусею дуже його любили і добре виховували. Він не знав своєї матері, та й практично батька. Батько одружився вдруге, і надто сильно не переймався малим Ігорем (виховував старшу дочку від першого шлюбу).
Дитинство проходило біля турботливих дідуся та бабусі, котрі любили внука і щиро тужили за донькою. Лазити по деревах, закохуватися в дівчаток та комусь добряче начистити пику ( за справедливість ) були звичними справами для тепер серйозного, спокійного і, правду кажучи, навіть беззахисного письменника.
Нині Ігор Зиновійович підтримує зв'язок зі своїм батьком, спілкується та навідується в гості, щиро переживає і допомагає чим може, але між ними обома стоїть якась прірва, котру напевне прорізав час. Зиновій Павлюк якось намагався забрати сина до себе, але чомусь не вийшло. На питання, чому так склалося, Ігор Павлюк ледь помітно здвигає плечима й тишком-нишком мимоволі опускає голову: «Мабуть не дуже хотів…»
Юлія Починок говорить: «Павлюк той, що не вміє впасти.» [1]
Закінчив із золотою медаллю Доросинівську середню школу Рожищенського району Волинської області.
Вчився у Ленінградському вищому військовому інженерному училищі готувало кадри для космічного центру Байконур. Залишив його на другому курсі, коли почав писати вірші. Саме через них висланий у забайкальську тайгу:
Стиль життя козацько-зеківський.
Світ відбілює мій біль.
Між ацтеками й генсеками
Неба вина голубі.
Горизонт – мов коло крейдяне.
Тільки в зорі не дивись.
Всі екватори перейдено.
З кола можна лиш увись…
Ігор Павлюк хотів залишити військове училище. Та на жаль, у Радянському Союзі це було не так просто зробити.
Ігор Павлюк: «В Союзі сказали: «Ты мальчик талантливый, надо тебе помочь.», – найкращим варіантом виявилась роботи в Тайзі.
Це була військова частина 62060. Забайкалля (нині Читин. обл., РФ, 1985—86). Там перебували умовно засуджені, будували дорогу паралельно БАМ(у). Письменник говорить, що більшість його спогадів, про ті роки є у романі: « Вирощування алмазів».
Одного разу його хотіли навіть розстріляти - люди звіріють на каторзі, до того ж він був не такий, як усі. Отримував від близьких передачі. Всі тому дуже раділи, адже потрібно було ділитися, розходилося все між «зеками». Передачі отримував від батька та мачухи, а також зі школи від рідних вчителів.
« Батько писав «письма», пам'ятаю: «… живемо ми добре, є хліб, є до хліба…», - щось таке писав. Присилали мені сало, часник, м'ясо, з тої посилочки діставався мені якийсь там кусочок ковбаски» [12]
Коли поету було дуже важко, він писав листи. Практично не було до кого писати (з рідних усі мали якесь своє життя) то писав улюбленим вчителям. Теплі стосунки залишилися і до сьогодні. У рідній школі Ігоря Павлюка існує музей-кімната, де й зберігається один із листів.
Задумавшись трохи, говорить, що зв'язок встановлюється краще з братами по духу, а не по крові.
Жив у казармі, о шостій ранку «підйом», в сьомій вже на трасу; мороз - 40°- 45°C, жахливі умови.
На питання чи було важко, відповідає:
- Не знаю… непевна система координат, ну-у, жити ж взагалі нелегко.
В цей час жеврів у серці вогник кохання?
- А так… Я мусив когось любити, придумувати собі, ну… однокласниця там була, без любові я би не міг ( до речі, це цікаве питання). Взаємна любов існувала. Пізніше я приїхав, та одружуватись не був готовий. Але любов до того була, Русланою її звали, пам'ятаю її. На жаль, ми існуємо по інших координатах, немає для чого щось воскрешати. Писала листи… Мене це тримало, ну що є людина яка десь там тебе чекає, любить…
Дівчина була з села, з моєї школи. Гарна, нормальна людина, але вона хотіла створювати сім'ю» [12]
Звичайно, що автор навіть не думав про такий серйозний крок у своєму житті. Життя тільки привідчинило перед ним дверцята. Он десь там виглядала воля, подавало руку літературне життя та ввічливо усміхалася мрія: навчання в університеті.
Найбільш яскрава історія, що згадується з часу перебування у Тайзі:
- Коли вкрали гроші (тітка мені вислала 50 рублів) у першу ніч. Гроші поклав під матрац, зранку прокинувся, а грошей нема. Це було для мене шоком, тому що не уявляю, як можна вкрасти гроші. Перший раз у житті я відчув як це. Звичайно, пізніше ця історія викликала у мене усмішку на обличчі. Дуже швидко я зрозумів, що там настільки відкрита система, що нереально щось приховувати [12]
Приїхавши з Тайги, перше що зробив – поїхав у редакцію, де друкувався. Це було для письменника властивим життям, при всій повазі до своїх рідних. Якраз у цей час (листопад) звільнилося місце у сусідній районній газеті в Ківерцях біля Луцька. Його прийняли. Там пропрацював аж до вступу на факультет журналістики, там же зустрів свою долю. Майбутня дружина працювала у цій газеті і вже вчилася на факультеті журналістики у місті Львові. Дівчина була цікавою для поета, адже писала вірші, друкувалася. Зав'язалися теплі стосунки. Завдяки цій ситуації Ігор Павлюк вступив до Львівського університету, хоч допіру думав про Київський.
У 1992 році закінчив його з відзнакою. Про студентські роки згадує з усмішкою, особливо – поїздку в гори та вертеп за власним сценарієм автора. Жив у гуртожитку на Майорівці.
Одружився на другому курсі ( 1989 ). Відтоді проживає у Львові, який щиро любить, де виховує дітей. З 2003 року в життя поета увійшов і Київ. Нині Ігор Павлюк старший науковий співробітник Інституту літератури імені
Т. Г. Шевченка НАН України.
Однак головною його територією все-одно залишається Львів. Живе на Сихові, біля лісу, котрий знає, як своїх своїх п'ять пальців. Жартує, що знайомий тут із кожною білкою. Любить там перебувати наодинці, думає і просто відпочиває. Іноді радий повалятися на золотавому простирадлі, що вкриває землю перед зимовим сном.
«Працював у релігійній пресі ( «Успенська вежа», Львів), на радіо (1992—93), н. с. Н.-д. центру періодики ЛНБ НАНУ (1993—2003); працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. І. Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка( 2003-2004), керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому; старшим науковим працівником Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог). [3]
У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Подорожує Україною і світом.
Злітав до Нью-Йорка, де попрацював у пивбарі «монахом», промандрував усю Америку – од Вашингтона до Мексики. [4]
Учасник 4-ї міжнар. зустрічі письменників Сх. та Центр. Європи (Грузія, 1996), міжнар. поет. фестивалів (Нью-Йорк, 1999, 2000; Львів, 2003; Вроцлав, 2003; Туреччина, Ірландія, 2006). [5]
Один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». [2]
Ігор Павлюк – один із тих, хто належить до «позадесятників». До цього ми ще прийдемо у другому розділі. А перший завершимо словами, які можна вважати своєрідним поетовим кредо:
«У мені не було ще такої великої тиші.
Після неї хіба що накотять огромні громи.
Хтось, глибокий, мов дзвін, наперед мою долю напише,
Де кохання, вітчизна, де тіні суми і тюрми.
Я нап'юся до сліз від такого пророцтва крутого.
Я зігрію в долонях Дніпро. Хай дитинно поспить.
Онде церква, як торт, що чекає забутого Бога.
Онде Лета шумить.
Рідні дзвони кричать.
І чим менші – то тим веселіше…
Буду тишу уголос читати і ждати дощу.
Я півсвіту об'їхав, душею ж зостався в селі ще.
Поміж зір молодих я шукаю стареньку свічу…»
Він багато відчув і пережив, бачив світ і людей. Його поезію варта читати й досліджувати.
ІІ
Поезія, котра дихає реальним життям
В Україні існує практика позначати літературні покоління десятилітніми відрізками: шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’ятдесятники. Але таке розрізнення потрібне самим літераторам ще за їхнього життя.
«Проте з плином десятиліть перевага у встановленні часових рамок літературних періодів, гадаю, надаватиметься не так віковим, як ідейно-естетичним характеристикам. І можна вже тепер припустити, що в одній «обоймі» опиняться «вісімдесятники» й «дев’ятдесятники», адже вони — ровесники таких епохальних подій, як аварія на ЧАЕС, проголошення незалежності України, розвал СРСР, і разом належать до постколоніальної культури». [11]
Виявляється, що поезія може існувати не лише в розрядах за роками, а поза ними. Вкотре переконуємося, що поезія немає меж, та не може вкладатися в рамки, котрі пропонуються. Таке обмеження інколи нагадує прокрустове ложе.
Те, що поезія розмежовується не лише десятками років свідчить творчість Ігоря Бондаря-Терещенка, Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Степана Процюка та Василя Слабчука.
Ігоря Павлюка можна сміло віднести до категорії дев'ятидесятників. Але чомусь цього поета хочеться ототожнювати з такими особистостями як: Василь Симоненко: «Увійшла вайлувато в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник - спритно валянки обміта»,
Василь Стус: «Мов жертва щирості – життя, мов молодечих крил пружнавий тріск, як небуттям укрився суходіл»,
та й навіть із Володимиром Висоцьким:
«Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - опять, как вчера –
Обложили меня, обложили!
Гонят весело на номера!
Из-за елей хлопочут двустволки –
Там охотники прячутся в тень
На снегу кувыркаются волки,
Превратившись в живую мишень».
Звичайно, хотілося би поета порівнювати лише з українськими постатями, але те, що Ігоря Павлюка можна в певній мірі ототожнювати з поетами різних країн говорить про його великий розмах крил творчого польоту і вкотре доводить, що мистецтву немає меж.
Ігор Павлюк один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». Учасник кількох літературних антологій, серед яких «Позадесятники” (Л., 1999) та «Позадесятники-2» (Л., 2000), “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя (К., 2001).
«У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе»: [10 ]
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...
Не дивно, що цей вірш дуже легко запам'ятовується. Поет ритмічно «поскладав» слова, наче фарби у картину. Я колись почула від письменника, здавалось би, просту гіпотезу: « У кожного творчого чоловіка є багато жіночого – сентиментальність; в кожної творчої жінки – вольова твердість». Йому, Ігорю Павлюку, так само, як і цій маленькій дівчинці багато кого шкода.
Часто Ігор Павлюк разом із своїм ліричним героєм бунтують, кидають виклики та сперечаються. Це поет, котрий пам'ятає свою історію, з повагою носить вишиту сорочку і зовсім не схожий на тих, що рвуть на собі вишиванку, ніби б'ючить за правду, котра не потребує боротьби. І. Павлюк воює, і його боротьба запекла:
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
Письменника можна порівнювати з багатьма світовими геніями, майстрами пера, сам же найбільше любить та ототожнює себе із С. Єсеніним (Мне осталась одна забава: Пальцы в рот и веселый свист).
Каже, що схожі навіть трішки зовнішністю. Якщо ж добре задуматись і згадати Шевченка, Пушкіна, Булгакова, Байрона, Франка, відразу згадуються світлі очі, невисокий зріст та легкі проблиски рудуватості. Та прочитавши поетові рядки наведені вище, вмить в пам'яті вимальовується образ Тараса Григоровича Шевченка.
«А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого» [ 9 ]:
...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Відразу ж напрошуються, немов сідають на уста такі рядки:
Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя.
Воно?.. Воно.
Кулею пролетіло.
Поет уміє любити і знає, що таке розчарування:
Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.
Ігор Павлюк навчився розпізнавати та розумітися в людях:
Півень запіяв тричі.
Долі сів на плече.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
Своїм життєвим досвідом він ділиться із читачами. Марія Матіос говорить, що написання книг – це власний досвід і думання.
Та вернімось до кохання, бо поет пише:
Бо вбивство любові – найбільший гріх
На цій вороній землі.
Хоч і тут поет проявляє свою чоловічу гордість:
Я б тебе від клубу
Аж провів до неба.
Ти мене не любиш…
Так тобі і треба.
Якщо захоплюєшся чиїмсь талантом, значить, частина його вкорінена і в твоєму серці. Про улюблених письменників говорить: «Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник, Борис Олійник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі». [13]
Ігор Зиновійович у своїх віршах промовляє не лише до жінок, котрі залишали сліди у його серці, він говорить про Україну, про рідну землю, котра займає неабияку площу розшарпаного поетового серця.
«Чуття його до своєї Волині углибає далеко за християнські пласти, в притаєні пущі і капища протопредків. У ставленні ж до природи, то, як на мене, він – довершений пантеїст, позаяк природа для нього не просто довкілля, а одушевлений співрозмовник:
Написати про степ золотою, густою кров’ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.
Це так же замежно, глибинно і таємниче, як у Богдана-Ігоря Антонича» [4]
«Бо хто ж іще, як не волиняк, може написати про свою землю з таким пронизливим відчуттям? [8, ст. 8]
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Хоч сьогодні Ігоря Павлюка сміло можна вважати львівсько-київським поетом. І при цих словах добре розуміючи, що серце письменника все-таки вовтузиться львівськими вузенькими вуличками та знаходить хвилинку, щоб помріяти в лісі біля власного дому:
А час іде, немов старий трамвай.
Ти перед ним, то дзвонить за тобою.
Із неба – дощ, до неба – сон-трава…
Це Львів. Це вечір.
Це прощались двоє.
Поет, котрий викликає сльози у читачів, його слова пахнуть теплим весняним вітром, а кожна ідея змушує задуматись, щось пригадати і навіть трішки більше зрозуміти, що таке насправді життя.
Висновки
Життя проходить і людина не має часу навіть добряче оглянутися. Оглядатимешся – не зможеш іти вперед. Це, як в одній із біблейських притч, про подружжя, якому Бог велів не обертатися, бо стануть камінням. Так і сталося: чоловік і дружина застигли у вічності.
Ігор Павлюк не обертається, але згадує і пам'ятає. Наше життя схоже на дорогу виміряну не кілометрами, а днями. Ми підвладні часу, якого не купиш ні за які гроші. Час для всіх один, але кожен його відчуває по-різному.
Для нашого поета час – це річ, котра схожа на річку. Як відомо, в одну і ту ж річку двічі не ввійдеш. Вона кудись мчить і приносить разом із собою нові враження, переживання і навіть кохання.
Сирітство, навчання, перший поцілунок, ніжна усмішка бабусі, думка про батька, розчарування, «зеківство», одинокість, одруження, пустка в серці і знову любов, весна, осінь, книжки… Поет пройшов багато пасток, котрі наставляє життя. І ще невідомо, в які втрапить. Але сьогодні у нього є сім'я, про нього пишуть в газетах та Інтернеті. Він дає інтерв'ю на радіо і телебаченні. Постійно працює і… незважаючи ні на що, залишився сам собою, бо й надалі дитинно мріє, чекає весни… Тільки усмішка вже не така безтурботна.
«Окремі твори Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською, японською мовами. Перекладає з рос. та англ. мов. Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Чимало віршів стали піснями» [2] «Література для нього – це передчуття боротьби за свободу із красивою Смертю» [12]
«За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі, такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи (Україна, мати, отець, рідна земля), які не надаються на торги, бо вічні. У цьому — крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно» [4]
Ігор Павлюк один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». Учасник кількох літературних антологій, серед яких «Позадесятники” (Л., 1999) та «Позадесятники-2» (Л., 2000), “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя (К., 2001).
«У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе» [10]
Ігор Зиновійович у своїх віршах промовляє не лише до жінок, котрі залишали сліди у його серці, він говорить про Україну, про рідну землю, котра займає неабияку площу розшарпаного поетового серця.
Якщо захоплюєшся чиїмсь талантом, значить, частина його вкорінена і в твоєму серці. Про улюблених письменників говорить: «Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник, Борис Олійник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі». [13]
На завершення поет бажає: « Тож будьмо духовно здорові настільки, щоби пережити те щастя, яке дарує нам справжня література – тобто майбутня релігія». [12]
Вічно закоханий, бо завжди відчуває смак закоханості і згадує ту маленьку Лесю, котру так сильно любив у першому класі. Вона була вищою за поета, з аристократичної сім'ї і так само добре вчилася. А потім була ще Маша у восьмому класі… Пізніше – доросле життя: Петербург, тюрма…
З усмішкою тепер говорить поет про часи, коли був «зеком». Йому тоді виповнилось сімнадцять і його відправили працювати разом з іншими «зеками» на виправних роботах.
Він називає себе деревом без кори, бо дуже відкритий для всіх, що доволі часто йому заважає у житті…
Улюблене його кредо: « Живи як хочеш, але не заважай іншим».
Любить домашніх тварин, бо в дитинстві вдома їх було дуже багато: котики, песики, корів доводилось випасати, та що там, головне, що на природі. Каже, що він «природній хлопець». Любить коней. Осідлав їх з восьми років, та після того, коли впав з коня, наполоханого машиною, більше не їздить верхи, хоч каже, що коли доведеться, то зробить це з радістю.
Має двох доньок і пишається ними. А старша донечка Надія – та, що завжди є оберегом домашнього вогнища за відсутності дружини Людмили:
Отут закусиш яблуком вишнівку,
Запахне сіном… жінка затремтить –
І через даль тобі народить дівку,
Як пісню, без якої не прожить.
Романтик у темно-зеленому пальті з сумкою через плече, набитою паперами, з неодмінною люлькою, яку завжди носить біля себе…
Придивіться добре, може це якраз повз вас пройшов той. Так, той самий – Ігор Павлюк.
«Ігор Павлюк – не декоративно-декларативний патріота, яких, на жаль, вельми рясно вродило на суверенному полі. Найурожайніше – з учорашніх наглядачів за «націоналістами», ревних служок радсистеми, яку сьогодні найревніше ж і клянуть та обпльовують. Поет із таким напруженим життєписом і досвідом просто не міг опуститися до рівня кон’юнктурників, позаяк у нього тривка пам’ять на добро. Відтак, не ностальгуючи за вчорашнім, Павлюк однак не горює потоптом по минулому і не забуває об тім добрім, що дало йому, сироті, можливість не виживати, а жити повноцінним життям. До його честі, він пам’ятає добро не в загальниках, а персоніфіковано, з конкретними іменами. А вдячність – це і є та станова риса, яка засвідчує в чоловікові глибоку кореневу систему, його підзвітність перед батьками, общиною, Вітчизною. І в цьому сенсі – Ігор Павлюк патріот не про людське око, а у своїй органіці, в ділах і помислах своїх:
Стареньке Сонце гляне з-під руки,
Душа складе своєму тілу крила.
Я сотні раз проходжу крізь віки –
І сотні раз мені земля ця мила.
Муж не торгує своєю любов’ю до материзни, не дрібнить її з мітингу на мітинг. У Павлюка не знайдемо щохвилинних, надривних присягань Україні: його єство ніяковіє за деяких своїх молодших і старших колег, котрі перевели золото справжніх почуттів у знецінені асигнації словес, яких уже не беруть навіть на здачу.» [4]
«Окремі твори Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською, японською мовами. Перекладає з рос. та англ. мов. Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Чимало віршів стали піснями.» [2]
Борис Олійник говорить: «Перебутого та пережитого Ігорем Павлюком за вмістом і змістом вистачило б на кілька бухгалтерських розважливих осіб.
За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі, такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи — Україна, мати, отець, рідна земля, — які не надаються на торги. Бо — вічні. І в цьому — крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно».
Микола Вінграновський: «Ігор Павлюк — поет, у якого нема зазору між словом і серцем».
Павло Загребельний: «Ігор Павлюк – поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі»
Роман Іваничук: «Справжня, не штукарська література, котра, як бачиться, прийшла»
Роман Лубківський: «продовжуючи справу шістдесятників, Павлюк українізує космос»
Іван Дзюба: «Завжди захоплююсь різнобічністю трудів і продуктивністю Ігоря Павлюка... Пекучі афоризми, як згустки болю... гротеск із гротесків життя...»
Володимир Базилевський: «Заждалися на поета шабельної вдачі»
Микола Жулинський: «Про патріотичне Ігор Павлюк пише без іронії...»
Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Микола Петренко: «позатромбове пульсування»
Валерій Ілля: «А тим часом з Божим деревом полину в очах ходить світом поет надприродної сили переживання… З такою душею ― і на зорях привітають»
Народний художник України Іван Сколоздра: «Поезію Ігоря Павлюка я відкрив для себе, як колись відкрив Миколу Вінграновського, Ліну Костенко... це істинно український національний високоталановитий поет»
Микола Жулинський: «Для поезій Ігоря Павлюка властива якась філософська затятість на пориванні відкритись глибше, ніби це можливо в поетичному самовираженні… Хочеться вірити, що «алергія на вічність»(Ігор Павлюк) ― щирий нігілізм самокритичної генерації, як і те, що про патріотичне Ігор Павлюк пише без іронії…»
Павло Загребельний: «Ігор Павлюк — поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі».
Валерій Ілля: «А тим часом з Божим деревом полину в очах ходить світом поет надприродної сили переживання… З такою душею ― і на зорях привітають».
Михайло Осадчий: «Вчитуєшся у вірші Ігоря Павлюка ― і ще раз вториш собі подумки: таки бути. БУТИ УКРАЇНІ.»
«Дослідження творчості Ігоря Павлюка, як не дивно, обмежується лише численними рецензіями на окремі твори та книги, передмовами, відгуками та літературними портретами. В контексті вищезгаданих літературознавчих жанрів про автора писали І. Ольшевський, М. Якубовська, Б. Олійник, Р. Лубківський, О. Вертіль, С. Дзюба, В. Базилевський та ін. На прикладі творчості І. Павлюка досліджували також культурологічні аспекти, наприклад, у роботі Є. Більченко «Культурологічний аналіз моделі космосу у поетичній творчості». [7. ст.17]
Об'єктом нашого дослідження в основному стали вірші з книг як «Магма», «Стихія» та «Лірика».
Предметом – закодована в них особистість автора, яку хочемо осягнути й подати в жанрі літературного портрету (завдання роботи).
Асистуючи функцію відіграватиме живе спілкування з поетом, почуте з його уст, тобто «авторизоване» безпосередньо.
Робота складається зі «Вступу», «Висновків» і двох розділів «Основної частини»: І «Поет із напруженим життєписом ( штрихи до біографії І. Павлюка) »; ІІ «Поезія, котра дихає реальним життям».
І
Поет із напруженим життєписом ( штрихи до біографії І Ігоря Павлюка)
Ігор Павлюк народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині 1 січня 1967 року. «… Бо хто ж іще, як не волиняк, може написати про свою землю з таким пронизливим відчуттям?» [8. ст. 8]
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля…
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Його народження символізує сама дата. Це початок релігійного свята, що несе радість людям, голосить про створене добро. Мати Надія Олексіївна Вовкотруб (Павлюк) померла через десять днів після народження сина. Це сталося від зараження крові, як стверджує сам Ігор Павлюк, через вину лікарів. Її можна було врятувати, але запізно спохватилися. Висока температура, що подекуди доходила до 40° С, не викликала ні в кого трагічних підозрінь. Все спирали на недавні роди ніби таке може бути. У святковій суєті маленький Ігор поступово втрачав матір. Коли лікарі повідомили діагноз Надія усе зрозуміло: вчилася у медичному училищі в Луцьку. На той час вчителювала в школі-інтернаті (закінчила педучилище, вчитель молодших класів), була молодою та енергійною, завжди ввічливою та усміхненою, душею компанії…
Згадуючи батька Ігор Павлюк говорить, що той наділений рідкісною зовнішністю. Такої комбінації, він практично не зустрічав: смаглявий, гарної постави, чорнявий, волосся легко завивалося у кучері та синьоокий. Сам же Зиновій Якович Павлюк працював інженером у колгоспі.
Після материної смерті виховувався у діда й баби по материнській лінії – переселенців із Холмщини.
Найважче переживав цю смерть батько померлої. Він прагнув померти разом з нею, на похороні кидався у яму, де мала спочити його кровинка. Іноді ночував на цвинтарі. Йому було самотньо без доньки. Передчасно посивів.
Сам Ігор не відчував себе сиротою. Дідусь із бабусею дуже його любили і добре виховували. Він не знав своєї матері, та й практично батька. Батько одружився вдруге, і надто сильно не переймався малим Ігорем (виховував старшу дочку від першого шлюбу).
Дитинство проходило біля турботливих дідуся та бабусі, котрі любили внука і щиро тужили за донькою. Лазити по деревах, закохуватися в дівчаток та комусь добряче начистити пику ( за справедливість ) були звичними справами для тепер серйозного, спокійного і, правду кажучи, навіть беззахисного письменника.
Нині Ігор Зиновійович підтримує зв'язок зі своїм батьком, спілкується та навідується в гості, щиро переживає і допомагає чим може, але між ними обома стоїть якась прірва, котру напевне прорізав час. Зиновій Павлюк якось намагався забрати сина до себе, але чомусь не вийшло. На питання, чому так склалося, Ігор Павлюк ледь помітно здвигає плечима й тишком-нишком мимоволі опускає голову: «Мабуть не дуже хотів…»
Юлія Починок говорить: «Павлюк той, що не вміє впасти.» [1]
Закінчив із золотою медаллю Доросинівську середню школу Рожищенського району Волинської області.
Вчився у Ленінградському вищому військовому інженерному училищі готувало кадри для космічного центру Байконур. Залишив його на другому курсі, коли почав писати вірші. Саме через них висланий у забайкальську тайгу:
Стиль життя козацько-зеківський.
Світ відбілює мій біль.
Між ацтеками й генсеками
Неба вина голубі.
Горизонт – мов коло крейдяне.
Тільки в зорі не дивись.
Всі екватори перейдено.
З кола можна лиш увись…
Ігор Павлюк хотів залишити військове училище. Та на жаль, у Радянському Союзі це було не так просто зробити.
Ігор Павлюк: «В Союзі сказали: «Ты мальчик талантливый, надо тебе помочь.», – найкращим варіантом виявилась роботи в Тайзі.
Це була військова частина 62060. Забайкалля (нині Читин. обл., РФ, 1985—86). Там перебували умовно засуджені, будували дорогу паралельно БАМ(у). Письменник говорить, що більшість його спогадів, про ті роки є у романі: « Вирощування алмазів».
Одного разу його хотіли навіть розстріляти - люди звіріють на каторзі, до того ж він був не такий, як усі. Отримував від близьких передачі. Всі тому дуже раділи, адже потрібно було ділитися, розходилося все між «зеками». Передачі отримував від батька та мачухи, а також зі школи від рідних вчителів.
« Батько писав «письма», пам'ятаю: «… живемо ми добре, є хліб, є до хліба…», - щось таке писав. Присилали мені сало, часник, м'ясо, з тої посилочки діставався мені якийсь там кусочок ковбаски» [12]
Коли поету було дуже важко, він писав листи. Практично не було до кого писати (з рідних усі мали якесь своє життя) то писав улюбленим вчителям. Теплі стосунки залишилися і до сьогодні. У рідній школі Ігоря Павлюка існує музей-кімната, де й зберігається один із листів.
Задумавшись трохи, говорить, що зв'язок встановлюється краще з братами по духу, а не по крові.
Жив у казармі, о шостій ранку «підйом», в сьомій вже на трасу; мороз - 40°- 45°C, жахливі умови.
На питання чи було важко, відповідає:
- Не знаю… непевна система координат, ну-у, жити ж взагалі нелегко.
В цей час жеврів у серці вогник кохання?
- А так… Я мусив когось любити, придумувати собі, ну… однокласниця там була, без любові я би не міг ( до речі, це цікаве питання). Взаємна любов існувала. Пізніше я приїхав, та одружуватись не був готовий. Але любов до того була, Русланою її звали, пам'ятаю її. На жаль, ми існуємо по інших координатах, немає для чого щось воскрешати. Писала листи… Мене це тримало, ну що є людина яка десь там тебе чекає, любить…
Дівчина була з села, з моєї школи. Гарна, нормальна людина, але вона хотіла створювати сім'ю» [12]
Звичайно, що автор навіть не думав про такий серйозний крок у своєму житті. Життя тільки привідчинило перед ним дверцята. Он десь там виглядала воля, подавало руку літературне життя та ввічливо усміхалася мрія: навчання в університеті.
Найбільш яскрава історія, що згадується з часу перебування у Тайзі:
- Коли вкрали гроші (тітка мені вислала 50 рублів) у першу ніч. Гроші поклав під матрац, зранку прокинувся, а грошей нема. Це було для мене шоком, тому що не уявляю, як можна вкрасти гроші. Перший раз у житті я відчув як це. Звичайно, пізніше ця історія викликала у мене усмішку на обличчі. Дуже швидко я зрозумів, що там настільки відкрита система, що нереально щось приховувати [12]
Приїхавши з Тайги, перше що зробив – поїхав у редакцію, де друкувався. Це було для письменника властивим життям, при всій повазі до своїх рідних. Якраз у цей час (листопад) звільнилося місце у сусідній районній газеті в Ківерцях біля Луцька. Його прийняли. Там пропрацював аж до вступу на факультет журналістики, там же зустрів свою долю. Майбутня дружина працювала у цій газеті і вже вчилася на факультеті журналістики у місті Львові. Дівчина була цікавою для поета, адже писала вірші, друкувалася. Зав'язалися теплі стосунки. Завдяки цій ситуації Ігор Павлюк вступив до Львівського університету, хоч допіру думав про Київський.
У 1992 році закінчив його з відзнакою. Про студентські роки згадує з усмішкою, особливо – поїздку в гори та вертеп за власним сценарієм автора. Жив у гуртожитку на Майорівці.
Одружився на другому курсі ( 1989 ). Відтоді проживає у Львові, який щиро любить, де виховує дітей. З 2003 року в життя поета увійшов і Київ. Нині Ігор Павлюк старший науковий співробітник Інституту літератури імені
Т. Г. Шевченка НАН України.
Однак головною його територією все-одно залишається Львів. Живе на Сихові, біля лісу, котрий знає, як своїх своїх п'ять пальців. Жартує, що знайомий тут із кожною білкою. Любить там перебувати наодинці, думає і просто відпочиває. Іноді радий повалятися на золотавому простирадлі, що вкриває землю перед зимовим сном.
«Працював у релігійній пресі ( «Успенська вежа», Львів), на радіо (1992—93), н. с. Н.-д. центру періодики ЛНБ НАНУ (1993—2003); працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. І. Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка( 2003-2004), керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому; старшим науковим працівником Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог). [3]
У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Подорожує Україною і світом.
Злітав до Нью-Йорка, де попрацював у пивбарі «монахом», промандрував усю Америку – од Вашингтона до Мексики. [4]
Учасник 4-ї міжнар. зустрічі письменників Сх. та Центр. Європи (Грузія, 1996), міжнар. поет. фестивалів (Нью-Йорк, 1999, 2000; Львів, 2003; Вроцлав, 2003; Туреччина, Ірландія, 2006). [5]
Один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». [2]
Ігор Павлюк – один із тих, хто належить до «позадесятників». До цього ми ще прийдемо у другому розділі. А перший завершимо словами, які можна вважати своєрідним поетовим кредо:
«У мені не було ще такої великої тиші.
Після неї хіба що накотять огромні громи.
Хтось, глибокий, мов дзвін, наперед мою долю напише,
Де кохання, вітчизна, де тіні суми і тюрми.
Я нап'юся до сліз від такого пророцтва крутого.
Я зігрію в долонях Дніпро. Хай дитинно поспить.
Онде церква, як торт, що чекає забутого Бога.
Онде Лета шумить.
Рідні дзвони кричать.
І чим менші – то тим веселіше…
Буду тишу уголос читати і ждати дощу.
Я півсвіту об'їхав, душею ж зостався в селі ще.
Поміж зір молодих я шукаю стареньку свічу…»
Він багато відчув і пережив, бачив світ і людей. Його поезію варта читати й досліджувати.
ІІ
Поезія, котра дихає реальним життям
В Україні існує практика позначати літературні покоління десятилітніми відрізками: шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’ятдесятники. Але таке розрізнення потрібне самим літераторам ще за їхнього життя.
«Проте з плином десятиліть перевага у встановленні часових рамок літературних періодів, гадаю, надаватиметься не так віковим, як ідейно-естетичним характеристикам. І можна вже тепер припустити, що в одній «обоймі» опиняться «вісімдесятники» й «дев’ятдесятники», адже вони — ровесники таких епохальних подій, як аварія на ЧАЕС, проголошення незалежності України, розвал СРСР, і разом належать до постколоніальної культури». [11]
Виявляється, що поезія може існувати не лише в розрядах за роками, а поза ними. Вкотре переконуємося, що поезія немає меж, та не може вкладатися в рамки, котрі пропонуються. Таке обмеження інколи нагадує прокрустове ложе.
Те, що поезія розмежовується не лише десятками років свідчить творчість Ігоря Бондаря-Терещенка, Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Степана Процюка та Василя Слабчука.
Ігоря Павлюка можна сміло віднести до категорії дев'ятидесятників. Але чомусь цього поета хочеться ототожнювати з такими особистостями як: Василь Симоненко: «Увійшла вайлувато в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник - спритно валянки обміта»,
Василь Стус: «Мов жертва щирості – життя, мов молодечих крил пружнавий тріск, як небуттям укрився суходіл»,
та й навіть із Володимиром Висоцьким:
«Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - опять, как вчера –
Обложили меня, обложили!
Гонят весело на номера!
Из-за елей хлопочут двустволки –
Там охотники прячутся в тень
На снегу кувыркаются волки,
Превратившись в живую мишень».
Звичайно, хотілося би поета порівнювати лише з українськими постатями, але те, що Ігоря Павлюка можна в певній мірі ототожнювати з поетами різних країн говорить про його великий розмах крил творчого польоту і вкотре доводить, що мистецтву немає меж.
Ігор Павлюк один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». Учасник кількох літературних антологій, серед яких «Позадесятники” (Л., 1999) та «Позадесятники-2» (Л., 2000), “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя (К., 2001).
«У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе»: [10 ]
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...
Не дивно, що цей вірш дуже легко запам'ятовується. Поет ритмічно «поскладав» слова, наче фарби у картину. Я колись почула від письменника, здавалось би, просту гіпотезу: « У кожного творчого чоловіка є багато жіночого – сентиментальність; в кожної творчої жінки – вольова твердість». Йому, Ігорю Павлюку, так само, як і цій маленькій дівчинці багато кого шкода.
Часто Ігор Павлюк разом із своїм ліричним героєм бунтують, кидають виклики та сперечаються. Це поет, котрий пам'ятає свою історію, з повагою носить вишиту сорочку і зовсім не схожий на тих, що рвуть на собі вишиванку, ніби б'ючить за правду, котра не потребує боротьби. І. Павлюк воює, і його боротьба запекла:
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
Письменника можна порівнювати з багатьма світовими геніями, майстрами пера, сам же найбільше любить та ототожнює себе із С. Єсеніним (Мне осталась одна забава: Пальцы в рот и веселый свист).
Каже, що схожі навіть трішки зовнішністю. Якщо ж добре задуматись і згадати Шевченка, Пушкіна, Булгакова, Байрона, Франка, відразу згадуються світлі очі, невисокий зріст та легкі проблиски рудуватості. Та прочитавши поетові рядки наведені вище, вмить в пам'яті вимальовується образ Тараса Григоровича Шевченка.
«А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого» [ 9 ]:
...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Відразу ж напрошуються, немов сідають на уста такі рядки:
Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя.
Воно?.. Воно.
Кулею пролетіло.
Поет уміє любити і знає, що таке розчарування:
Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.
Ігор Павлюк навчився розпізнавати та розумітися в людях:
Півень запіяв тричі.
Долі сів на плече.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
Своїм життєвим досвідом він ділиться із читачами. Марія Матіос говорить, що написання книг – це власний досвід і думання.
Та вернімось до кохання, бо поет пише:
Бо вбивство любові – найбільший гріх
На цій вороній землі.
Хоч і тут поет проявляє свою чоловічу гордість:
Я б тебе від клубу
Аж провів до неба.
Ти мене не любиш…
Так тобі і треба.
Якщо захоплюєшся чиїмсь талантом, значить, частина його вкорінена і в твоєму серці. Про улюблених письменників говорить: «Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник, Борис Олійник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі». [13]
Ігор Зиновійович у своїх віршах промовляє не лише до жінок, котрі залишали сліди у його серці, він говорить про Україну, про рідну землю, котра займає неабияку площу розшарпаного поетового серця.
«Чуття його до своєї Волині углибає далеко за християнські пласти, в притаєні пущі і капища протопредків. У ставленні ж до природи, то, як на мене, він – довершений пантеїст, позаяк природа для нього не просто довкілля, а одушевлений співрозмовник:
Написати про степ золотою, густою кров’ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.
Це так же замежно, глибинно і таємниче, як у Богдана-Ігоря Антонича» [4]
«Бо хто ж іще, як не волиняк, може написати про свою землю з таким пронизливим відчуттям? [8, ст. 8]
Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.
Хоч сьогодні Ігоря Павлюка сміло можна вважати львівсько-київським поетом. І при цих словах добре розуміючи, що серце письменника все-таки вовтузиться львівськими вузенькими вуличками та знаходить хвилинку, щоб помріяти в лісі біля власного дому:
А час іде, немов старий трамвай.
Ти перед ним, то дзвонить за тобою.
Із неба – дощ, до неба – сон-трава…
Це Львів. Це вечір.
Це прощались двоє.
Поет, котрий викликає сльози у читачів, його слова пахнуть теплим весняним вітром, а кожна ідея змушує задуматись, щось пригадати і навіть трішки більше зрозуміти, що таке насправді життя.
Висновки
Життя проходить і людина не має часу навіть добряче оглянутися. Оглядатимешся – не зможеш іти вперед. Це, як в одній із біблейських притч, про подружжя, якому Бог велів не обертатися, бо стануть камінням. Так і сталося: чоловік і дружина застигли у вічності.
Ігор Павлюк не обертається, але згадує і пам'ятає. Наше життя схоже на дорогу виміряну не кілометрами, а днями. Ми підвладні часу, якого не купиш ні за які гроші. Час для всіх один, але кожен його відчуває по-різному.
Для нашого поета час – це річ, котра схожа на річку. Як відомо, в одну і ту ж річку двічі не ввійдеш. Вона кудись мчить і приносить разом із собою нові враження, переживання і навіть кохання.
Сирітство, навчання, перший поцілунок, ніжна усмішка бабусі, думка про батька, розчарування, «зеківство», одинокість, одруження, пустка в серці і знову любов, весна, осінь, книжки… Поет пройшов багато пасток, котрі наставляє життя. І ще невідомо, в які втрапить. Але сьогодні у нього є сім'я, про нього пишуть в газетах та Інтернеті. Він дає інтерв'ю на радіо і телебаченні. Постійно працює і… незважаючи ні на що, залишився сам собою, бо й надалі дитинно мріє, чекає весни… Тільки усмішка вже не така безтурботна.
«Окремі твори Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською, японською мовами. Перекладає з рос. та англ. мов. Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Чимало віршів стали піснями» [2] «Література для нього – це передчуття боротьби за свободу із красивою Смертю» [12]
«За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі, такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи (Україна, мати, отець, рідна земля), які не надаються на торги, бо вічні. У цьому — крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно» [4]
Ігор Павлюк один із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні наприкінці 1990-х рр. під назвою «позадесятництво». Учасник кількох літературних антологій, серед яких «Позадесятники” (Л., 1999) та «Позадесятники-2» (Л., 2000), “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя (К., 2001).
«У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе» [10]
Ігор Зиновійович у своїх віршах промовляє не лише до жінок, котрі залишали сліди у його серці, він говорить про Україну, про рідну землю, котра займає неабияку площу розшарпаного поетового серця.
Якщо захоплюєшся чиїмсь талантом, значить, частина його вкорінена і в твоєму серці. Про улюблених письменників говорить: «Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник, Борис Олійник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі». [13]
На завершення поет бажає: « Тож будьмо духовно здорові настільки, щоби пережити те щастя, яке дарує нам справжня література – тобто майбутня релігія». [12]
Список літератури:
1.http://maysterni.com/publication.php?id=40085
2. Уляна Любович (Старосольська Уляна) «Нариси, інтерв’ю, есеї з журналу «Наше життя» (Нью-Йорк, 1969-1990, Львів, 2001. – 340 с.» // Жива вода (Київ). – 2002. – №6. – С.6.
3.http://virchi.narod.ru/poeziya2/pavluk.htm
4. Олійник Борис. Озон його поезії: Стаття про Ігоря Павлюка: Передмова // Літературна Україна. – 2008.
5 http://www.ex.ua/view/684906?r=82521,80935&rv=1,0
6. Подання на шевченківську
7. Пухонська Оксана. Творчість Ігоря Павлюка: Проблематика та
тропіка: Монографія. – Луцьк: Твердиня, 2010. ст. 17
8. Пухонська Оксана. Творчість Ігоря Павлюка: Проблематика та тропіка: Монографія. – Луцьк: Твердиня, 2010; Ярослав Поліщук, ст. 8, передмова.
9. http://www.ex.ua/view/684906?r=82521,80935&rv=1,0
10. http://www.litgazeta.com.ua/node/700
11.http://yandex.ua/yandsearch?p=1&text=анатолій+дністровський+павлюк&clid=155829&lr=144&tld=ua
12.Живе спілкування з поетом, почуте з його уст, тобто «авторизоване» безпосередньо.
13. http://www.inlit.com.ua/node/3413
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.