Картина світу, притаманна для сучасного українського суспільства, сповнена парадоксальних міфологем, які виникають не лише завдяки інформаційним війнам, але й завдяки драматичному «затисненню» смислового простору нашої країни у простінок між ще не віджилим етнічним проектом українського (ширше – слов’янського) модерну та ще не пройденим проектом західного постмодерну.  Виявом першого постає ідеологія націоналізму, виявом другого – лібералізму. Обидві системи цінностей формувалися у полісемантичному середовищі Євромайдану, де їх відмінність не мала ще ключового значення на шляху розв’язання нагальних соціальних проблем.

Євромайдан як символічна подія утворював навколо себе специфічний семантичний простір, що складався з двох моделей протестної ідентичності: ліберальної та етноцентричної. Його протестна самосвідомість формувалася у результаті взаємодії між діалогічною установкою на легітимність Іншого та патріотичною установкою на національне самовизначення. Жоден із зазначених модусів самоідентифікації не є на сьогодні адекватним для культурних запитів мешканців Заходу та Сходу України одночасно, оскільки риторика першого регіону зорієнтована на пріоритети національного, а другого – соціального. Розглядаючи проблему внутрішньої ідентифікаційної характеристики Євромайдану, ми тим самим здійснюємо спробу розв’язати проблему пошуку світоглядних механізмів примирення національної та локальних ідентичностей нашої держави.

Звісно, «майданівська» модель самоусвідомлення як суто протестна (негативна, деконструктивістська) ідентичність не здатна протягом тривалого часу виконувати роль інтегратора суспільних відносин, але має потенціал для формування інших позитивних ідентичностей громадянського, ліберального та національного спрямування. Громадська ситуація у нинішній Україні при усій її складності є, тим не менш, інерціальною варіацією смислів і цінностей, що були виголошені власне у семантично-ідеологічному просторі Євромайдану. Тому останній може і повинен стати предметом окремого філософсько-культурологічного дослідження, подібно до руху кхаді (свадеші) в Індії часів діяльності Махатми Ганді. Він становить особливу духовну модель, що служить патерном для етнокультурної ідентифікації (позитивної чи негативної) переважної більшості нинішніх мешканців України і, без перебільшення, багатьох мешканців Росії.

Здійснюючи світоглядний аналіз духовної ситуації в сучасній Україні, ми можемо застосовувати до поточних вітчизняних реалій два частково протилежні світоглядні принципи, які акцентують, відповідно, цінності свободи та нації. Мова йде про націоналізм та лібералізм. Суперечність між ними досягає свого апогею, коли націоналізм (особливо на профанному рівні) набуває радикальних шовіністичних форм етноцентричного психозу і починає доводити зверхність і/або винятковість власного народу над іншими етнічними групами за архетипічною дилемою «свої – чужі» («ми – вони») або «загальні свої» (Б. Вальденфельс).

У поміркованих формах націоналізм, від якого, зрештою, після подолання деструктивних зовнішніх впливів, має залишитися тільки конструктивний патріотизм, не суперечить лібералізмові, оскільки займається відстоюванням свободи розвитку етносу, його держави і культури (без месіанських або імперіалістичних домішок на зразок    «Москва – ІІІ Рим» або «Київ – ІІ Єрусалим»).
У даному дослідженні мова піде про поступову ескалацію протиріччя між двома аспектами смислового поля «постмайданівської» України – націоналістичним та ліберальним, що із форми implicita переростає у досить відверту мірою еволюції сучасного українського суспільства – від Євромайдана – через анексію Криму  до початку АТО. Якщо на початкових етапах громадянських подій в Україні останніх двох років дане протиріччя «згладжувалося» наявністю спільного «ворога» в особі олігархічного режиму, то нині, незважаючи на загрозу з боку Росії, конфлікт між цими дискурсами стає дедалі більш помітним – підсвідомо на рівні масової психології та свідомо на рівні світогляду еліт.

Відповідно до визначеного завдання, основною концептуальною базою для нас слугуватиме школа філософської компаративістики , яка дозволяє розглянути дилему «націоналізм - лібералізм» у світлі бінарної опозиції «універсалізм (модерн) та партикуляризм (постмодерн»). Євромайдан як семантичний феномен є складним інтертекстом, що включає у себе єдність вербальних та невербальних артефактів (від промовок до плакатів і сувенірів), світоглядних установок різних ідеологій, архетипів (Великої матері, Батьківщини, Софії, Віче, жертовної смерті, Героя, трікстера тощо). Зважаючи на широту пропонованої проблеми, ми пропонуємо зупинитися на вивченні ціннісно-смислових аспектів соціальної міфології Майдану, за якими приховуються відповідні культурні універсалії.

Щодо розв’язання проблеми універсалій сучасна філософська думка розділяється на два виразних напрями з протилежними світоглядними установками: універсалізм та партикуляризм. Іноді їх ще називають «фундаменталізм» та «релятивізм», або «модерн» і «постмодерн», що віддзеркалюють, відповідно: або установку на пошук базових (фундаментальних) основ людського існування, притаманних для етнічного грунту конкретної національної культури (вдале російське визначення – «почвенничество») або спільних для усіх типів культури (трансценденталізм), або установку на ствердження відносності множинних культурних істин (мультикультуралізм). При цьому фундаменталізм асоціюється з філософією сутності («есенціалізм») – певної загальної «програми», усвідомленої у якості апріорної, метафізично заданої передумови розвитку світу, а релятивізм – із філософією існування («екзистенціалізм») – запереченням субстанціональних основ буття нації, людини і людства, які набувають варіативного  культурного вигляду лише у динамічному процесі проживання свого життя.

Перша установка (універсалізм-фундаменталізм-есенціалізм) має свої витоки в античній («ейдоси» Платона) і християнській (теоценризм й провіденціалізм в теології) духовності, але найбільшою мірою розвивається у моделі філософування доби модерну (ХVІІ-ХІХ ст.) з його продовженням у ХХ-ХХІ ст. у формі так званого «неоуніверсалізму» («альтермодерну»). В універсалізмі стверджуються, що існують вічні, універсальні, трансперсональні (загальнолюдські або національні) смисли, які вивищуються над обмеженістю й замкнутістю окремих суб’єктів та локальних груп. Ці мета-цінності (А. Маслоу) сприймаються як об’єктивні онтологічні даності сутнісного порядку, що виступають детермінантами людської поведінки.

Ідентичність тут постає як групова ідентичність, і в її темпоральному, динамічному вимірі (ідентифікація) здійснюється як процес входження індивіда у тотальну єдність спільноти, в цілісність і загальність соціокультурного життєсвіту колективу, переживання єдності з яким є одночасно переживанням власної самототожності. Звідси – поділ світу на спільноти «своїх» і «чужих» з відповідним нарощуванням ксенофобії як результатом страху перед феноменом Іншого, який може становити загрозу для спільноти «своїх» і тому піддається «одомашненню» з метою його нейтралізації. Існує безліч стратегій позбавлення Іншого статусу його чужості: однією з них є експансіонізм, великодержавний шовінізм як вияв тяжіння до гомогенності, «синтезу» різних культур відповідно до ідеалу національного як інтернаціонального, або «універсальних своїх» («метафізика Всеєдності»  В.С. Соловйова, імперіалістична ідеологема «руського миру», європоцентризм колоніального періоду та америкоцентризм періоду глобалізації/«макдональдизації»). «Синтез» означає: поступове нівелювання національно-культурних та регіональних відмінностей за рахунок соціально-класового зрівняння у межах надособистісних державних структур.  

Націоналізм у формі етноцентризму пригнобленої нації (ізоляціонізм) можна вважати особливим виявом універсалізму романтичного (неоромантичного) партикулярного типу, який національну єдність оголошує вищою за особистісну цінність і утверджує пріоритет нації як сакральної структури над суб’єктом. Патріотизм як ментальний відправний пункт націоналізму може призвести до розвитку нетерпимості у бік ізолювання від інших націй, у першу чергу, ворожих («хуторянство» за М. Драгомановим або «провансальства» за Д. Донцовим).  Як механізм психологічного захисту націоналізм є найдоступнішим для народного етосу, тому ритуалізація етнічного виконує роль засобу подолання фрустрації у кризових станах ,які переживає та чи інша нація. Утім, сама концептуалізація категорії «нація» (генетично-племінна, культурна, державницька) і досі лишається відкритим запитанням (Е. Грейлінг).

Реалії євроамериканської суспільної дійсності ІІ половини ХХ ст. виявляють межі універсалізму взагалі і націоналізму зокрема 9як колоніального, так і реакційного видів). Чергове загострення військово-політичного та духовного протистояння Сходу і Заходу в останній третині ХХ ст., активізація етноцентричних фундаменталістських рухів на Сході, загроза міжнародного тероризму – усе це створило враження неможливості досягнення гармонії між Сходом і Заходом як двома ціннісно-смисловими топосами світової спільноти і викликало до життя ідею множинності і багатоманітності різних культурно-історичних типів, кожен з яких виробляє свої уявлення про вищі цінності. Відтак, партикуляризм (релятивізм-екзистенціалізм) став яскравим виразом філософського постмодерну (від імморалізму Ф.Ніцше та екзистенціалізму Ж.П. Сартра до прагматизму В. Джеймса, неопрагматизму Р. Рорті та постструктуралізму Ж. Дерріда). У межах партикуляризму відбувається заперечення «мета-цінностей» на користь етнічним, регіональним та локальним культурним відмінностям. Кожна культурна традиція сприймається як така, що характеризується власним набором цінностей. Відповідно, загальнолюдські та універсально-національні смисли сприймаються як певна номінальна фіктивна єдність («метанаратив»), як суб’єктивне породження людської свідомості, схильної до створення ілюзорних оповідей про саму себе.

Ідентифікація особистості у партикуляризмі – це само-ідентичність – процес виокремлення свого Я із єдиного соціального цілого через культивування власних запитів та інтересів, через рух до периферійних аспектів культури й часткових культурних норм. Звідси – орієнтація на розмаїття етнокультурних й етнорелігійних ідентичностей – мультикультуралізм, який свідомо протиставляє себе глобалізму америкоцентричного «плавильного котла» (англ. «melting pot») та ґрунтується на ідеях рівноправності і рівнозначності всіх культур, що своєю плюральністю замкнутих самодостатніх сутностей-монад нагадують «квіти у полі» у циклізм О. Шпенглера. Мультикультуралізм із його прагненням до розвитку та збереження культурних відмінностей на засадах толерантності, що не передбачає асиміляції, у якості провідного ціннісного вектора використовує ліберальний дискурс з його принципами релятивізму, іронії, деідеологізації й малого наративу.

Деякою мірою націоналізм пасивного типу (ізоляціонізм, етноцентризм) як корпоративно-групове явище можна вважати виявом постмодерного партикуляризму у царині національного, але його відрізняє від чистого постмодерну відверта установка на метанаратив (сакральне), я ролі якого постає фетишизована «нація». Натомість лібералізм як продукт філософії Нового часу (зокрема і Великої Французької революції) на перший погляд виглядає цілком модерним синдромом, але його сучасні (часто суперечливі) форми (економічний, політичний, культурний, соціальний лібералізм, неолібералізм), що в окремих країнах (Нідерланди) погоджуються з культурним плюралізмом, спираються на цілком постмодерні суспільні методики: децентрація влади, виведення індивідуальності за межі структури, правовий захист, громадянське суспільство, свобода слова, недоторканість особистої (у тому числі сексуальної та мистецько-богемної сфери). Криза «класичного» американського мультикультуралізму (постмодерну першого етапу розвитку), що вибухнула у «трагедії 11 вересня», не заперечила ідеалу плюральності як такої, трансформуючи її у нові альтермодерні форми (неоуніверсалізм, неораціоналізм, номадизм, діалогізм, транскультура, глокалізація тощо).

Сучасні українські світоглядні реалії демонструють діалог та одночасно конфлікт двох основних ідентифікаційних моделей: ліберальної (нео/постмодерної, партикуляристської, полікультурної, філософської) та націоналістичної (модерної, універсалістської, монокультурної, міфоритуальної). Важливо виявити між ними момент внутрішньої суперечності через часткову непогодженість ідеї Іншого (ліберальна ідентичність) та ідеї етнічного (націоналістична ідентичність).

Ментальний простір Євромайдану як середовище, орієнтоване на європейську традицію, з одного боку, віддзеркалював мультикультурні тенденції сучасного західного світу, а з іншого боку, коректував їх яскравою модерною тенденцією до етнізації лібералізму. «Першопочатковий» («студентський») Євромайдан втілював соціальну ідею демократичних свобод для численних несхожих між собою суб’єктів (включаючи освячення героїчних вчинків вірмена і білоруса та діалог з російською «п’ятою колонною»). «Бойовий» Євромайдан відображав притаманну для ситуації кризи постмодерну тенденцію до реставрації модерну у формі своєрідної «національної ностальгії» - туги за етнічним ціннісним буттям,  за екзистенціями онтологічних життя/смерті «за народ», - туги, утвореної у результаті викликаної постмодерними медіа буттєвої нестачі (ритуалізація подвигу жертви, канонічний образ «Небесної Сотні», радикалізм організацій на кшталт Правого Сектору).

Ліберальний мультикультуралізм як одна з форм західної соціальної міфології послідовно дотримується цінностей індивідуальної свободи  вибору – невтручання в життєсвіт Іншого та утримання від нав’язування Іншому «свого», – у результаті якого спільною основою взаємодії стає загальноетичний принцип блага.  Ліберальний мультикультуралізм у тому вигляді, у якому він існує нині, поєднує в собі елементи філософського модерну (через парадигму ліберальної етики і, зокрема, через відчутний відголос просвітницької концепції природного права і суспільного договору) та постмодерну (через наслідування принципу феноменологічного утримання від оціночних суджень та настанові на емпіричне споглядання конкретної багатоманітності одиничностей).

З іншого боку, мультикультуралізм у його «чистому», «класичному» ліберальному вигляді задає непомірно високий стандарт абсолютної толерантності, практичне здійснення якої неможливе у будь-якому режимі. Відповідно, Майдан не оминула і головна суперечність мультикультуралізму, що стала на Заході джерелом його внутрішньої  кризи. Мова йде про суперечність між толерантністю та ідентичністю, тобто між принципами культурної множинності та принципом легітимності Іншого.
Принцип культурної множинності певною мірою є етноцентричним, оскільки визнає право кожної культури на національне самовизначення на засадах корпоративної системи цінностей. Принцип легітимності Іншого є космополітичним, оскільки означає обмеження права культури на етнічну самореалізацію за умов пошкодження прав інших етносів та культур й апеляція до «загальнолюдських» цінностей поваги, рівності й толерантності. Надмірне зловживання принципом ідентичності становить загрозу націоналістичної фрустрації. Гіперболізація ж толерантності часто завершується релятивацією ціннісної позиції взагалі: толерантність втрачає сенс, бо губить стрижень власної принциповості, яку вона має обмежувати заради принципів Іншого.

Справа ускладнюється ще тим, що обидва принципи, що декларуються як культурні універсалії, за своєю ґенезою є європейськими, тому декларована Євросоюзом культурна плюральність по факту є симптомом «загальних своїх» - поширення стилізованих під «загальнолюдські» власне європейських цінностей. Між тим, багато традиційних культур, ґрунтованих на так званих «домінуючих ідентичностях» (включаючи націоналістичні та імперіалістичні), не містять у своєму аксіологічному ядрі персоналістичної цінності Іншого, будучи зорієнтованими на общинну ієрархію, ортодоксію, тотальність, перевагу структури над особистістю та консервативну принциповість традиції (наприклад, російська).

Виникає дискусійне запитання: наскільки доцільно застосовувати до консервативних традицій примус як спосіб виховання свободи, яка не передбачає жодних форм тиску? Іншими словами: чи можливе прищеплення демократії авторитарними засобами? Відтак, соціально-ліберальний принцип свободи Іншого, з одного боку, визнає його право на національне самовизначення, а отже, й факт можливого етнічного реваншу, а з іншого боку, обмежує його міркуваннями гуманності та загальної безпеки. Етнічне та ліберальне начала перебувають у діалозі поки мова йде про боротьбу за свободу нації від агресивних зовнішніх впливів, але розходяться, коли проблеми пересуваються з дискурсу зовнішньої колонізації до дискурсу колонізації внутрішньої (питання Донбасу в Україні).

Євромайдан, засвоївши ідеї свободи, доповнив їх традиційною міфологією українського суспільства як суспільства історичної травми («страждання»). Націоналістичний Євромайдан репрезентовано було переважно україномовним населенням Західної України та праворадикальними силами. Ліберальний – російськомовною демократичною інтелігенцією Центру, Півдня і Сходу. Основна мета націоналістичного Євромайдану – ритуалізоване у дусі традиційної  міфології відстоювання етнічних інтересів, захист права на національне самовизначення і, як наслідок, протест проти російських впливів (ключовий символ – фігура російської гегемонії).

Основна мета ліберального Євромайдану – раціоналізоване на основі європейської правової свідомості відстоювання легітимності Іншого, свободи слова та думки, протест проти будь-яких виявів насильства і тиранії (ключовий символ – розгін мирної демонстрації студентів).
Баланс між націоналістичним та ліберальним дискурсами сучасного українського суспільства залишався б недоторканим, якби на певному етапі еволюції Євромайдану не відбулася б радикалізація його націоналістичної складової, «агресивність» якої значною мірою «відклякнула» ліберальний Захід правовою «неправомірністю» бойових дій. Романтична архаїка цих дій як свого роду реваншистський (антиглобалістський) за духом крок не міг і не може задовольняти ліберально-демократичні претензії євроамериканського блоку. Причиною такого напруження на рівні світогляду є конфлікт між архетипом «страждання», яке несе історична травма української етнічної традиції як традиції «поневоленого народу» (звідси – яскраві тілесні символи оголеності, що облетіли увесь світ у відео) та архетипом «радості», який несе благополучний Захід. Явища, які не відповідають раціонально-технократичним стандартам західної ідеології маси (наприклад, божевілля, сексуальність, кримінальність, авангардна творчість, іронія, соціальний протест, епатаж, маргінальність) нею  відкидаються. Серед таких табуйованих  феноменів опиняється трагізм  як синдром Інакшого (включаючи образ смерті) принцип світовідчуття, що не погоджується із масовою оптимістичною «розумністю» буття, яка декламується як космічний порядок, але de faсto виявляється усередненим прагматичним шаблоном обивательського «здорового глузду». Трагіки масами сприймаються як фігури Чужого і витісняються на периферію центрованої офіційної культури: у суспільстві щасливих, на відміну від традиційних міфоритуальних оргіастичних спільнот з їх інститутами шаманства та альтруїстичного самогубства, смерть, як і психічна хвороба, сприймається як щось маргінально-ганебне. Репресуючи трагічне, маса тим самим пригнічує індивідуальність, що найповніше виявляється через страждання.

Євромайдан як архетип беззахисної істини, що була «змушена підняти коктейль на владу», був саме таким, трагічним феноменом захисного націоналізму і не вписувався в порядок раціонально-правового західного космосу. Націоналістичний дискурс у його активному (експансіонізм, шовінізм, імперіалізм) та пасивному (ізоляціонізм, реваншизм) проявах мають спільну природу: наприклад, великоросійський імперіалізм (і зорієнтовані на нього сили «Антимайдану» східних локусів) і «майданівський» етнічний націоналізм при усій позірній протилежності орієнтуються на спільний метанаратив – ототожнення цінностей держави і культури,  стилізація політичних смислів під духовні, що виявилося у ставленні до Росії, образ якої ґрунтується на злитті російської культури і російської державної політики. Цей образ або категорично приймається, або нігілістично заперечується, але редукція культури до політики залишається незмінною, тобто парадоксальним чином крайні профанні форми ідентичності сучасного українського населення (народним сленгом, «ватники» та «вишиватники») виявляються втягнутими до формування того ж самого імперіалістичного міфу «культура дорівнює державі».  

Ліберальний Майдан (підтриманий, до того ж, частиною демократичної інтелігенції Росії) активно працює над деконструкцією цього міфу, використовуючи романтичну опозицію М.О Бердяєва «цінності культури першого порядку – цінності держави другого порядку». Утім, і лібералізм не уникає власного міфотворення, «годуючи» фактично міф про «два братні народи» (український та російський) у цілком месіанських надіях на правову або революційну перемогу «світового» лібералізму.

Таким чином, у сучасних українських світоглядних реаліях маємо виразний конфліктний діалог двох ідентифікаційних міфологічних моделей: постмодерної ліберальної ідеї прав і свобод суб’єкта та модерної націоналістичної ідеї прав і свобод нації. Їх внутрішня несумісність послаблює ефективність діалогу України зі східними регіонами, Заходом та опозиційно-демократичною Росією, що і породжує драматичні громадянські наслідки. Українське суспільство вибудовує соціальну міфологію у проміжку між індивідуальним поетичним міфом «бунтуючої людини» («Людина вища за державу!» - християнський образ європейського романтизму) та колективним родоплемінним міфом «бунтуючого народу» («Нація вища за людину!» - іудейський та фольклорно-козацький образ).  

Знайти спільний знаменник у стосунках постмайданівської України із Заходом та демократичною Росією реально лише за умов, якщо масова культура почне транслювати соціально-міфологічні смисли, що б виконували роль Третього (спільного знаменника) у стосунках між лібералами та націоналістами як представниками української інтелігенції. Для цього із усього міфологічного поля потрібно віднайти домінуючий «співзвучний» смисл і обмежити інші («травматичні») смисли, що заважають співробітництву. Націоналізм повинен позбавитися радикальності і звернутися до обличчя Іншого, усвідомлюючи, що ксенофобія – це не лише не синонім, але антипод патріотизму. Для цього націоналізм має змінити риторику з вузько етноцентричної на соціально-класову, урівноважуючи національне іншими смислами. Лібералізм же повинен позбавитися утопічної нерішучості і опертися на радикалізм як на спосіб активної реалізації гуманності і свободи в суспільстві.

Дана розвідка не ставить за мету служити абсолютним «рецептом порятунку» в умовах громадянських та військових протистоянь і свідомо не торкається політичних підтекстів цих протистоянь. Але, відповідно до доведеної нами гіпотези, демонструє способи зняття внутрішніх суперечностей сучасної української ідентичності у пошуках шляхів налагодження діалогу між Сходом і Заходом нашої держави.