Роки біжать невблаганно швидко. Не встигнеш оглянутися, а тебе вже онуки за бороду смикають…

Може воно і добре… Бо не встигаєш акцентувати увагу на проблемах, негараздах, на необлаштованості нашого суспільства та спільного дому – планети Земля. Але з іншого боку – не встигаєш насолодитися красою світу та світлими сторонами нашого буття. Дітям достатньо уваги не приділяєш, бо потрібно гроші заробляти, хату будувати, садити сад. З коханою замало часу проводиш, бо робота, нерви, нестатки, купа питань, які треба вирішувати самому, бо влада кинула тебе напризволяще, як сліпе кошеня у вир катаклізмів, у прірву постійного перехідного періоду від поганого до ще гіршого. Собі не маєш змоги викроїти вільну хвилину, бо хата, робота, діти, дружина, політика, якою може займатися кожна куховарка, а політики нею не займаються, бо займаються власним збагаченням за наш рахунок. А онукам би вже приділив увагу, віддав їм усю любов нерозтрачену, та… Вони далеко. Бо розкидало їх по світу, бо пороз’їжджалися діти кращої долі шукати по світах далеких і близьких.

Усе це про кожного з нас. Але нині найперше хочеться сказати не про кожного з нас, а про одного-єдиного, про своєрідного і унікального чоловіка, талановитого художника з незламним характером, глибокого філософа і непідкупного громадянина, Дон Кіхота сучасності, який сподівається зібрати армію воїнів світла, натомість єдиного зброєносця знайти не може. Бо всі розлінувалися і стали зомбовано-байдужими. Поприлипали до екранів телевізорів і моніторів віртуальності. Виростили великі животи і стали неповороткими і важкими на підйом. Бо всі втратили надію і розучилися мріяти. Бо віру їм замінили видимістю віри, конгломератом, як немовляті заміняють цицьку на пляшку зі штучним порошком, розбавленим водою. А свого меча та списа, свої воїнські обладунки наш Дон Кіхот самий обміняв на пензель, палітру і фарби.

Це Василь Васильович Ловска.

Він відзначає вже шістдесятиліття. Своє. Аж не віриться.

Бо його постава і твердість у голосі не дають підстави говорити про нього як про шістдесятника. Але ж так є.

Хочу сказати, що небагато в світі є людей, яким би я присвятив свої поетичні рядки. Але другові Василеві посвята є. Бо він і справді заслужив. Заслужив своєю відданістю мистецтву, своїм патріотичним талантом, який не проміняв на заможне життя на чужині, а таку можливість мав. Одинадцять років у Празі, успішна робота та бізнес там, ділові зв’язки та досвід, сприяння з боку чеської влади – було усе. Але кохана Василина (про яку співає Іван Попович), батьки (яких тепер уже немає), три донечки (яких безмежно любить) та бажання змінити життя в Україні (без якої не уявляє себе) покликали та привели його знову в рідну Ільницю.

02

Василя Васильовича знають в районі і далеко за його межами як художника від Бога. Його полотна прикрашають приватні колекції у багатьох країнах Європи. Він мав персональні виставки та брав участь у колективних. Він був на пленерах разом із Бокшаєм, Коцкою, Бердарем, Микитою… Його талант визнають усі, хоча членом Національної спілки він так і не став. Кілька портретів роботи майстра опубліковані на марках Укрпошти. Ним оформлено десятки книг. Серія робіт «Моя Прага» створює неймовірну атмосферу присутності, занурює у ностальгію та романтику, викликає спогади та роздуми. Цикл картин «Смерековий камінь» літньо-зимово-осінньо-весняно оспівує красу нашого краю і міфологізує історію, приваблює і закликає приїхати і подивитися. Найновіші роботи із зображенням моря викликають сумніви. Здається, що їх написав великий Айвазовський, адже вода вималювана так чітко, так багаторівнево і багатовимірно, що аж не віриться, що це не жива вода, а картина. Але у Айвазовського море більш агресивне і безнадійне. А Ловска – романтик. У нього навіть шторм на морі дарує світло і надію у вигляді яскравих променів із неба.

На окрему увагу заслуговують портрети художника. Його Адальберт Ерделі прикрашає один із адміністративних кабінетів райцентру. Портрет академіка Василя Якуба митець подарував Довжанському вищому економічному коледжу. Портрет класика української модерної літератури, якого ще не оцінили достойно і не ввели в контекст української літератури на рівні держави та університетських програм, Федора Потушняка Василь Васильович подарував музею письменника в Осої – його рідному селі. Портрет письменника Василя Шкірі прикрашає обкладинки його книг. Із особливою любов’ю зроблені портрети батька та дружини. Особливо вражає батько. Його погляд, постава, його вираз обличчя видають людину глибоку, горду, сильну і милосердну, людину справжню, щиру, добру і талановиту. Людину, справу якої продовжив син. Гордість у погляді – це гордість за сина. Любов у погляді – це любов до жінки, до світу, до життя. А на портреті дружини Василини зображена елегантна молода красуня, яка зводила з розуму багатьох чоловіків, яка надихала на створення пісень поетів і композиторів, а віддала перевагу художникові. Бо Василь і Василина – це як одне ціле. Це гармонія у всіх її проявах. Це шанобливі вислови: «Моя Василина Михайлівна», «Мій коханий Василь». Це любов, одним словом.

Окремим рядком треба зазначити і те, що Василь Ловска є автором багатьох меморіальних дошок та творцем проектів пам’ятників. Зокрема, відомому письменникові Василю Феничу, який молодим покинув цей світ. До речі, могилу цього земляка знайдено теж не без активної участі Василя Ловски. А надмогильний пам’ятник Івана Реги – унікальний витвір мистецтва, який вигідно виділяється на сільському кладовищі.

Але у Василя Васильовича ювілей. Отже, говорити треба про нього. Говорити про нього треба не тільки як про художника, бо він ще і член Національної спілки журналістів України. Його статті, нариси, аналітичні матеріали, розвідки, замальовки, репортажі публікувалися у багатьох виданнях краю. Зокрема у «Новинах Закарпаття», у «Фесті», у «Старому замку», у районці «Нове життя», у загальнонаціональних газетах та журналах. А його роботи як відеооператора перемагали на всеукраїнських конкурсах. Нинішня офіційна робота художника – керівник народної фото-відео студії при районному будинку культури. До речі, сотні фільмів про окремі події та про людей району із задоволенням можна дивитися будь-коли. Вони добре представлені в Інтернеті.

Ловска любить філософію і мистецтвознавство, глибоку літературу і вишукану поезію, гарну музику і змістовну пісню, подорожі і спілкування з достойними людьми. Він ніколи не розмінюється на дрібниці. Він може сказати правду в очі і не звик до життя за подвійними стандартами. Його обурює політика наших можновладців і він не підшуковує правильних слів, щоб дати оцінку їхній роботі. Він живе за європейськими стандартами і хоче, щоб усі жили так само. Ставить перед собою високу планку і висловлює бажання, щоб усі до тієї висоти підтягувалися. Якщо хтось із нас прагне в Європу, то він уже давно живе в Європі – Європа у нього вдома.

Кожного гостя Василевої родини приваблює і захоплює велика бібліотека та впорядкований архів. Певно, такого порядку і такої професійної класифікації документів на часто зустрінеш і в спеціалізованих закладах. А гості у доброго газди бувають часто. І Народні артисти, і великі політики, і знані художники, і успішні бізнесмени, і просто порядні люди. І всіх їх Василь Васильович щедро пригощає своєю гордістю – надзвичайно добрим вином власного виробництва.

У ці дні у хаті ювіляра теж багато гостей. Уже лунали і ще будуть лунати щирі побажання і файні слова на адресу шанованого і поважного чоловіка. Ми теж приєднуємося до всіх побажань і зичимо другові залишатися таким справжнім та щасливим і надалі. Хоча у його віці людина навряд чи зможе змінитися…

Василь КУЗАН, газета “НЕДІЛЯ”