Дорости до себе, або Альтернативна картина світу, написана Ігорем Павлюком

(Павлюк І.З. Бунт свяченої води: Лірика. Драматизовані поеми. – Львів: Сполом, 2004. – 280 с.)

При читанні книг сучасних психологів та філософів (особливо езотеричного, містичного напряму) нерідко ловиш себе на думці, що за всієї парадоксальності окремих їхніх суджень, вони спромагаються-таки на дивовижні й несподівані відкриття. Скажімо, автори з близького закордоння В.Гурангов і В.Долохов (їхні книги “Підручник везіння”, “Технологія успіху” та “Феєрверк чаклунства – попри неоднозначні відгуки – бестселери хоч куди) стверджують, що причини багатьох, якщо не всіх наших бід і страждань – витворена і підтримувана ними ж таки “звична картина світу”, згідно з якою ми знаходимося під владою віками нав’язуваних сентенцій, що сприймаються за істину в останній інстанції й змушують людину неухильно їх дотримуватися. “Чудес не буває”, “вище за себе не стрибнеш”, “від долі не втечеш”” – і все, і крапка, й годі намагатися чинити якийсь опір, адже така “се ля ві”, як кажуть “у них”. Проте в усі часи знаходилися й нині знаходяться оригінали, котрі не просто чинять опір “звичній картині світу” (аналог “життєвого шаблону”, від якого застерігав молодого Карлоса Кастанеду його наставник Дон Хуан, та “сну” у Григорія Сковороди та Сержа Кахілі Кінга) – вони витворюють власну, альтернативну картину й – більше того, – живуть за нею.
Один із таких вояків з ілюзіями та шаблонами – донедавна львівський, а нині київський волинянин Ігор Павлюк. Його поетична збірка “Бунт свяченої води”, що побачила світ минулого року – чи не найкрасномовніше цьому свідчення.
Про що б не писав І.Павлюк – чи будуть це спомини про дитячі літа (“Поліський край придумував мене…”, “В нашій хаті”), чи екскурси в історію (“Про Перуна”, “Творець і гетьман”, драматизовані поеми “Бут”, “Голод і любов (викрадення Європи)” тощо) чи химерні реалії сьогодення, які теж із плином часу історією (“Провінція”, “Провінція і колонія”) – всюди відчутне усвідомлення того, що події нашого життя – це великою мірою наше уявлення про них: поет прагне глянути на світ очима, вільними від стереотипів, застерігаючи:
Нестерпно бути мертвим за життя.
Бо вічно сон нам вічно буде снитись.
(“Провінція і колонія”).

Смерть за життя – це і є оте рабство у “звичної картини світу”, й тільки зруйнували програму цього рабства, можна прийти до воскресіння істинної людини у собі: “Бути Божим – значить нічиїм” – себто незалежним від шаблонних псевдоістин. Є думка, що в горезвісній формулі про неможливість утечі від власної долі – формулі, котра багатьом вартувала навіть життя, змусивши відмовитися від боротьби за нього – пропущено ключове слово “творення”: “Від творення долі не втечеш”. Тоді все стає на свої місця: Господь сотворив людину за образом за образом і подобою Своєю (Буття, І, 26–27), отже – теж творцем, і “тікати” від творення власної долі якраз і означає чинити спротив Богові (що можна сказати про учня скульптора, який чинити спротив Богові (що можна сказати про учня скульптора, який замість того, щоб виконати завдання вчителя й висікти з кам’яної брили необхідне зображення, сидить, склавши руки, і нарікає на безформність і потворність цієї брили або ж по-рабськи змиряється з її “формами й навіть не намагається внести в них хоча
б якісь корективи, а отримавши від наставника “двійку”, вважає, що така вже його “доля”, від якої “не втечеш”?). Лише той, хто творить власну долю, сиріч докладає зусиль до реалізації власної життєвої програми, здатен “дорости до себе”, тобто трансформуватися з двоногого ссавця, якого від інших приматів відрізняє хіба що дар мови, у досконалу особистість, істинного Homo Sapiens:

Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
(“Синій весняний ліс…”)

Але якщо вже хто став на Шлях Творення Долі, він мусить усвідомити, що назад – у інволюцію – вороття немає:

Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле стає майбутнім.
(“Вертатись пізно…”).

Битва для Вояка Духу – не стан агресії як такої, а стан свідомого подолання “звичної картини світи” й заміни її альтернативною, власно. – і то лишень до тієї миті, поки вона не загрожуватиме перерости у шаблон. Тоді – нова битва, нове подолання – і як наслідок – нова картина, нове відкриття незвичного у звичному, адже саме з таких відкриттів складається Поезія взагалі й Ігоря Павлюка зокрема:

Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.
…………………………………………
Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…
Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.
(“Сніг чадить…”)

Хтось може закинути поетові надміру вільне, ледь чи не панібратське, поводження з біблійними, сакральними образами-символами, загравання з язичництвом тощо. Проте це буде якраз поверхова оцінка, продиктована тією ж таки “звичною картиною світу”. В альтернативі І.Павлюка, як і в апокрифах, наголос робиться не на догматичному збігові описуваних подій та постатей із текстом Святого Письма, а на їх духовній, сутнісній відповідності. Будучи схильним до екзистенціалістського осмислення життя, митець подекуди надає образам похмурого, апокаліптичного забарвлення. І от уже Христос в однойменному вірші вдруге приходить на Землю, де Його… ні, фізично не розпинають, але завдають невимовного болю байдужістю, насміхами, з’ясуванням Його політичних позицій (хіба не це бачили ми неодноразово, коли під час виборів – президентських чи парламентських – розігрувалася “релігійно-конфесійна карта”?). Багато що з’ясовує й порівняння, вжите І.Павлюком: “Спаситель приходить у цей світ, “як у пустелю”. У системі сакральних символів пустеля (пустиня) має два значення – стан відсторонення від суєти й гріха (згадаймо слово “пустинь” у назвах деяких православних монастирів та (набагато частіше, до речі) зовсім протилежне – духовну спустошеність, про яку читаємо у Книзі Об’явлення (ХVI, 20): “І зник кожен острів, і не знайдено гір!..” Само собою зрозуміло, що під пустелею поет має на увазі саме друге (себто бездуховність) і це болить йому найдужче. Тому-то і вслухається пан Ігор у багатоголосу моторош епохи, що зветься межею тисячоліть, у надії почути в ній слухом серця “іконну осінність правди”, яка “не дає пропасти” (“Ліричний апокаліпсис”).
Зізнаюся: інколи й мені здається, що автор де-не-де передає куті меду – так, наприклад, стає якось не по собі, коли читаєш, як ліричний герой п’є горілку … з ангелом-охоронцем (“Сиджу собі..”), ізнову ж таки – лишень до того моменту, поки не згадаєш поширену колись у старому російському сектантстві характеристику молитви як “пивушка духовного”. Та й “вино” Омара Хайяма , з огляду на приналежність поета до суфіїв – представників однієї з містичних течій ісламу (це підкреслював ще А.Кримський!) – найрадше є не застільно-матеріальним, а духовним поняттям, символом Божественної Істини. “Сп’яніти”, отже, означає сповнитися цією Істиною: пригадаймо, ким здалися юрбі апостоли, на яких зійшов Святий Дух (Дії, 11, 13)?
Додаймо сюди ще й народне уявлення, згідно з яким ангели-охоронці – це душі померлих родичів (у т.ч. далеких предків). Звідси – лейтмотивність теми роду в поезіях Ігоря Павлюка, його увага до власних коренів, у пошуках яких поет сягає давніх часів, що бачимо, зокрема, в “драматизованій” поемі “Бут”, присвяченій пам’яті гетьмана нереєстрового запорозького козацтва, одного з ватажків народного повстання 1637 р. проти польсько-шляхетського гноблення – Павла Бута, більш відомого як Павлюк. Та й з творів про дитинство постають навдивовижу теплі й світлі образи старійшин родини:

Прабабуся вишиває поле –
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.
………………………………………….
За вікном заходить “на погоду”
(Каже бабця) сонце у траву…
Ні. Я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.
(“В нашій хаті)
  Або:
Він [дід] – воїн за плугом –
З характером був характерник.
Перуна не зрікся, хоча поважав і Христа.
На нього находило щось,
Коли – кров з молоком –
Розцвітали терни –
Вдягав вишиванку і небо вечірнє читав.
(“Поміряю душу легендами степу і моря…”)

Знаменно, що “Бунт свяченої води проілюстровано саме архівними світлинами родини Ігоря Павлюка (щоправда, незле було б дати ще й підписи до них). Витоки власного роду невіддільні в поета від долі власного народу, в минулому якого закладено потужні культурні пласти, пов’язані і з християнством, і з часами язичницькими, яких не викреслити з історії, як не викинути слова з пісні, тим паче, що в українців (як і загалом у слов’ян) спостерігається взаємопроникність обох традицій, своєрідне метання “між Перуном і Христом”, і відчутне воно в багатьох дотепер збережених звичаях (клечання на Трійцю і т. д.). Тож і мріє митець:

Написати б про степ, як писали євангелісти,
І молились жерці на купальських вогнях весіль, –

ставлячи собі за взірець шедеври як християнської, так і дохристиянської сакральної думки (“Корінний триптих”).
Окремо варто сказати про патріотичні мотиви у поезії І.Павлюка, оскільки вони разюче відмінні від штампованої “громадянської лірики” старих і нових часів. Поетове слово про Вітчизну – не “паровозне” освідчення, а виболене усвідомлення кровного зв’язку з нею. Неодноразово поживши далеко від рідного краю й пізнавши закордоння (причому в найбільш специфічному, американському його варіанті) зсередини, митець має право мовити:

Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог, –

прийшовши перед тим до логічного висновку:

“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там, де народжений,
вдома”,
Ніж втікати від себе в простір…
Вже ліпше – в час, –
І, зрештою, до:
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
(“Смерть золотого міту” – 1)

Україна присутня у Павлюкових творах повсюдно – у легендах волинських лісів, у безкрайності степу, його “кам’яних бабах”, що, мов статуї острова Пасхи, мовчать, зберігаючи таїну часів, проникнути в які доступно хіба що поетам, у козацьких шаблях, у церквах, цвинтарях із могилами предків, але й у сучасних маловтішних реаліях, де бездуховність і культ грошей сягнули вже майже гротескової межі, де люди шукають вирішення своїх проблем то у горілці (на цей раз суто матеріальній, не символічній), то в “наркоті”, а то – на заробітках “за пагорбом”, звідки, бува, повертаються і в домовинах, а колишні парторги клянуться у вірності новій владі. Любов до рідного краю сусідить у автора з болем за його людей “у цей холодний, неніжний для серця час”. Не оминає поет і ставлення до знакових для України постатей, але, на відміну від тих, хто схиляється до однозначної їх ідеалізації, його оцінка знову ж таки пройнята болем, від того, що деякі новоспечені (чи новоперефарбовані ) “патріоти” люблять не так Шевченка, чий дух для Батьківщини – “Стіна Плачу”, як себе у цій показній любові з “пластмасовими квітами”, від того що:

Людство ховає таких як Тарас над берегами Лети
І розпинає… Й палить слізьми свічу.
(“Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…”)

Одначе, крім болю, існує ще один компонент – надія, яку не одразу й побачиш серед сумних візій та роздумів про плинність Буття, аж поки вона не трансформується раптом у віру, що “Україна ніколи  не вмре”.
Одним зі складників альтернативної картини світу, написаної Ігорем Павлюком, є несподіваність тропів. “Скапує сльоза” із відмитих” Пілатових рук” до тих, що “всоте Бога розіпнуть”, “музика грому вишита в поета “білим шовком”, ліричний герой несе древнім лісом “залоскочену русалку”, лимон у чаї видається йому місяцем, “тиша рук” коханої сприймається як “ягідна”, а ріка ділить світ, “як діти пирога”. Можна ще і ще цитувати Павлюкові поезії, наводити нові образні відкриття, ба навіть зауважити, що подекуди, скоряючись впливу рими, він навіть дозволяє собі певний відхід від літературної мови (“Турція”, “миш”, “обезболена” – це все-таки кальки: інша річ, що будучи взятими у лапки, вони могли б сприйматися як іронізми), але такі випадки можна перелічити на пальцях, і не вони визначають характер книги І.Павлюка, яку, гадаю, варто трактувати як успіх поета. І – скільки для Прекрасного меж немає – очікувати нової збірки, ще вагомішої й значимішої – адже автор “доріс до себе” як митця, а отже, здатний еволюціонувати до нових “альтернативних картин”.

                       Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ