Починається цей феєричний роман з того, що героїні на ім’я Еллі приходить на пошту повідомлення з рекламної компанії "Грааль", у двері дзвонить Принц на білому коні, вона опиняється у підвалі, потім у метро, де їдуть Ганнуся й Михайло Полікарпович, провідники у світ Граалю, великі шоколадні ведмедики, які тануть у роті, а не в руках, тому живуть вічно, і стає зрозуміло, що життя – це віддзеркалення світової літератури з цілком доречною цитатою Данте: "Я ескалатор свій пройшов до половини".

Але половиною роману відробитися не вийде, він затягує, наче справжній потік свідомості, психоделія править у ньому, наче мода на жіночі портрети на Узвозі, де малює художник Арсеній, а всі сцени, дійства, пригоди і випадку в тексті – насправді спроба змалювати колективний портрет епохи. Точніше, як попереджає нас анотація до цього першого україномовного роману авторки-поетки — відтворити історію заглиблення в колективну свідомість епохи метамодернізму та історію любові до літератури у часи, коли що завгодно може виявитися чим завгодно, водночас герої все одно прагнуть створити, знов-таки, усталену картину світу. Гра слів, феєрверк ситуацій, водоспад концептів, зрештою, просто цікаве і заворожувальне чтиво, як і має бути у цьому безумному світі. І нехай "пелікани" з назви роману згадуються у ньому лише раз, бо, мабуть, вимерли, годуючи у Середньовіччі своїх дітей кров’ю власного серця, але їхній попіл стукає вже у читацькі душі нашого часу, аж до кінця цієї мандрівки у світ химерної прози