Авторський переклад з російської


* * *

Пробрав мене вітер до самих кісток.
Додому прийшов, повний суму й думок.
У ліжку зігрівся… і ніби лечу.
Та раптом я ворога поруч відчув.
У тьмі причаївся невидимий гість.
Мене огорнула самотності міць.
«Володаре мій, – так він каже мені, –
Ми зараз з тобою тут зовсім одні.
Довірся – удвох буде затишно нам.
Заходь у похмурий самотності храм.
Щоб серце сховати – гранітна стіна,
А душу – туга збереже крижана.
Хай заздрісний вітер горнеться до скла,
Ніхто не побачить нас – в храмі імла.
Усе викладай, все кажи, не таї,
Ніхто не почує нас – ми тут самі».
Ввійшов – і неначе осліпнув я там.
Сказав йому: «Це ж, мабуть, склеп, а не храм.
Боюся тебе і страхіть темноти».
А він: «Та не бійся, бо я – це є ти».
Так серце граніт моє стиснув умить,
А душу гарячу туга холодить.
І я заметався, як спійманий звір,
У темряві двері шукаю надвір.
Мій ворог сказав: «Ти із ким в боротьбі?
Ти трохи поплач, коли тяжко тобі».  
Йому відповів: «Я не можу того –
Ніколи не плачу від болю свого.
А можу, забувши про гордість і стид,
Від щастя заплакати, навіть навзрид».
І ворог похмуро: «Скажи ще одне:
Щасливим буваєш?», – спитав він мене.

Отямився. Сонце глядить у вікно.
Та каже: «Чекаю на тебе давно.  
Вставай, бо мені вже пора у зеніт».
І я, мов дитина, заплакав навзрид.

--------------------------------------------------------

* * *

Пробрал меня ветер до самых костей.
Пришёл я домой и улёгся в постель.
Спокойно текла моей крови река...
И вдруг я почувствовал рядом врага.
Во тьме затаился невидимый враг –
Окутал меня одиночества мрак.
И мне говорит он: «О, мой господин,
Сейчас мы с тобою один на один.
Доверься – тебя никогда не предам.
Входи в одиночества сумрачный храм.
Чтоб спрятаться сердцу, есть мгла и гранит,
А душу – тоска ледяная схранит.
Пусть ветер завистливый бьётся в окно,
Никто не увидит нас – в храме темно.
Выкладывай всё, ничего не храни,
Никто не услышит нас – мы тут одни».
Вошёл в его храм я. И будто ослеп.
Сказал ему: «Это не храм – это склеп.
Боюсь я тебя и твоей темноты».
А он мне: «Не бойся, ведь я – это ты».
Так больно сдавил моё сердце гранит,
Горячую душу тоска леденит.
И я заметался, как пойманный зверь,
Ищу темнотою укрытую дверь.
И враг мой сказал: «До чего ж ты горяч.
Тебе тяжело – ты немного поплачь».
Взглянув в темноту, я ответил врагу:
«Я плакать от боли своей не могу.
Могу, забывая про гордость и стыд,
От счастья заплакать, по-детски, навзрыд».
И враг отступил. Всё же, мрачность храня:
«Бываешь ли счастлив?» – спросил он меня.

Очнулся я. Комната света полна.
И яркое солнце стоит у окна.
«Давно тебя жду», – мне оно говорит.
И я, как ребёнок, заплакал навзрыд.