Собор Святого Олександра
Стоїть на краю роздоріжжь,
І на порозі тому сам я
Стою, край кам’яних підніжжь.

Зібравши залишок із честі,
Немов на паперть мідяки,
Собор стоїть на перехресті
Шляхів, що далися взнаки.

Як пісня, ллеться дощ із неба,
І дзвони плачуть з висоти.
Я так боюсь іти до тебе...
Але не можу не іти.

Тож лий, давай! Знущайся, злива!
Впаду, присяду край скам’ї.
Органні хвилі тихо плинуть,
Як хору світлі солов’ї.

І я, в кінцевім пункті втечі,
В одежі мокрій і брудній,
Несу вселенську порожнечу
Світів, загублених в мені.

І на скам’ї в пітьмі із краю
Стискаю скривлені вуста.
Немов би сам переживаю
Останні сумніви Христа.

І смуток стримую так само.
І хрест стає вже по плечу.
Собор Святого Олександра
Останне втілення із чуд,

Вклади свій хрест мені на плечі!
Зірви всі мітки й прапори!
Лише позбав від порожнечі.
І з перехрестя забери!